Нестор Літописець – творець однієї з найвидатніших пам’яток світової культури «Повісті минулих літ».

Народився преподобний Нестор не раніше, ніж 1056 року. В сімнадцять років юнак прийшов до Печерського монастиря, заставши ще ігумена Феодосія.  Після смерті Феодосія, при ігумені Стефані Нестор виконував різні обов’язки, навчався у печерських подвижників тілесної і духовної чистоти, глибокого смирення, цілковитого послуху, вивчав мови. Молитвою та послухом юнак невдовзі перевершив навіть найвидатніших старців. Десь у 1074-1075 роках преподобний Стефан постриг Нестора в ченці й удостоїв його сану ієродиякона. Допитливий та гострий розум Нестора не знав спокою. Нестор продовжував вивчати історію, літературу, грецьку мову та богослов'я. Згодом він справедливо став вважатися найосвіченішою людиною Київської Русі кінця XI — початку XII століття.

Цілком зрозуміло, що Нестор користувався надзвичайною повагою й авторитетом серед братства, а тому був обраний ігуменом.

До недавнього часу документально достовірних портретів Нестора не було. Проте у 1980 році доктор біологічних наук О.І.Данилова, ґрунтуючись на дослідженнях мощей, створила графічний портрет (профільний варіант) Нестора-літописця – худорлявого, трохи сутулого чоловіка на зріст близько 165 см, з виразним і спокійним обличчям,“ Лоб - високий і опуклий, ніс середнього розміру зі слабо вигнутою спинкою”. Деякі морфологічні особливості свідчать про значне навантаження на великий палець правої руки й звичну сидячу позу з нахилом уперед. За даними сучасної науки, Нестор прожив 65 років.

У нашій уяві образ літописця - це образ глибокого мудрого старця, що в затишну келію заховався від світу й, « добру і злу внімаючи спокійно», складає «ізвіт» нащадкам – беззастережний і вільний від емоцій реєстр чужої діяльності, поривань, надій, мрій. Але цей уявний образ дуже далекий від справжнього. Преподобний Нестор був чоловіком активним, дуже бурхливого темпераменту, емоційним, що раз у раз проривається крізь оповідальні скупі літописні рядки. Бути монахом у середньовіччі - зовсім не означало відгородитися від світу. Скоріше навпаки. Київські ченці 11-12 ст. брали активну участь у тогочасному суспільному та політичному житті, а печерський ігумен Никон, змушений був навіть утекти з Києва до Тмуторокані, зазнавши цілком одвертого політичного цькування. Дуже гаряче цікавився політикою й Нестор. Він був особистим другом Яна Вишатича - київського тисяцького, сина Вишати - воєводи великого князя Ярослава Володимировича.

Справою життя Нестора стала книжна справа, складання літописів. «Велика буває користь від учення книжного, — говорив він, — книги наказують і вчать нас шляху до розкаяння, бо від книжних слів набираємося мудрості й стриманості... Той, хто читає книги, бесідує з Богом або святими мужами». У праці над літописами стали йому у пригоді, окрім  богословських знань, його непересічні здібності до літератури, досконале володіння грецькою мовою, і, насамперед, глибоке розуміння важливості історії для розвитку нації і держави.

До нашого часу збереглося три праці літописця:

Ø  “Житіє Бориса і Гліба”. Завдяки Нестору імена цих юних княжичів не були забуті.

Ø  “Житіє святого Феодосія Печерського”. Твір написаний просто і доступно. Він описує детально духовне життя святого, наводить уривки з його повчань, розповідає про історію монастиря. Твір значною мірою вплинув на східнослов'янську житійну літературу.

Ø  Літопис “Повість минулих літ” («Повість временних літ») - найвизначніший твір Нестора.

Нестора Літописця надзвичайно цікавила історія рідної землі. Він читав і перечитував усе, що міг знайти по цій темі: дивом вцілілі літописні згадки своїх попередників (ігуменів Никона та Іоанна), твори грецьких авторів, в яких були свідчення про Русь (Григорій Амартол), а також не залишав без уваги народні перекази та оповідання. Та окремо кожний твір давав лише епізодичні відомості. Тоді Нестор вирішив написати таку книгу, яка, опираючись на праці попередників, відтворювала би повну історичну картину.

Намагаючись викласти події якомога достовірніше, Нестор-літописець у 1107 р. вирушає до Володимир-Волинського та у Зимненський Святогірський монастирі на пошуки першоджерел. Внаслідок чого Волинський літопис було включено до «Повісті минулих літ» майже в повному обсязі.

«Повість минулих літ» було завершено близько 1113 року. Написання повісті зайняло майже 20 років. Хроніку подій у ній було зведено до 1110 року. Таким чином, тогочасні події, зафіксовані пером Нестора, стали відомі нащадкам. Завдяки великій праці подвижника нам відкриваються славні сторінки минулого, які надихали і продовжують надихати наступні покоління до осмислення історичних подій, створення видатних літературних шедеврів та творів образотворчого мистецтва.

Безцінність написаного літописцем вимірюється не тільки втіленим у слові і збереженим для нас часом, але й його подвижницькими діяннями. Цією працею він і самого себе включив у книги життя вічного, удостоївшись почути благословенне: «Радуйтеся, бо імена ваші написані на небесах».

Без сумніву, «Повість минулих літ»— одна з найвидатніших пам’яток світової культури. Події, описані в ній, розгорнулися на тлі вселюдських історичних подій, охоплюючи усі пласти суспільного буття — від палаців князів до бідних хатинок трударів. Книга Нестора — це невичерпне джерело знань, відомостей про десятки і сотні подій, явищ, людей. У ній немає нічого другорядного. Тут усе надважливе. Вчитаймося в кожне слово, і воно наситить наш розум, душу, уяву одвічною загальнолюдською мудрістю, випробуваною часом правдою. 

Ось деякі уривки літопису:   «Повість минулих літ Нестора, чорноризця Феодосієвого монастиря Печерського, звідки пішла Руська земля, і хто в ній почав спершу княжити, і як Руська земля постала... Коли ж поляни жили осібно і володіли родами своїми, — бо й до сих братів існували поляни і жили кожен із родом своїм на своїх місцях, володіли кожен родом своїм, — то було [між них] три брати: одному ім’я Кий, а другому — Щек, а третьому — Хорив, і сестра їх — Либідь. І сидів Кий на горі, де нині узвіз Боричів, а Щек сидів на горі, яка нині зветься Щекавицею, а Хорив — на третій горі, од чого й прозвалася вона Хоривицею. Зробили вони городок [і] на честь брата їх найстаршого назвали його Києвом. І був довкола города ліс і бір великий, і ловили вони [тут] звірину. Були ж вони мужами мудрими й тямущими і називалися полянами. Од них оно є поляни в Києві й до сьогодні… І сів Олег, князюючи, в Києві, і мовив Олег: «Хай буде се городом руським…» І жив Олег, мир маючи з усіма землями [і] князюючи в Києві. І прийшла осінь, і спом’янув Олег коня свого, якого поставив був годувати, [зарікшись] не сідати на нього. Бо колись запитував він був волхвів і віщунів: «Од чого мені прийдеться померти? » І сказав йому один віщун: «Княже! Кінь, що його ти любиш і їздиш на нім, — од нього тобі померти». Олег же, взявши це собі на ум, сказав: «Ніколи тоді [не] сяду на коня (свого), ані гляну більше на нього». І повелів він годувати його, але не водити його до нього. І, проживши декілька літ, він не зайняв його, поки й на греків пішов. А коли повернувся він до Києва і минуло чотири роки, на п’ятий рік спом’янув він коня, що од нього, як пророчили були волхви, [прийдеться] померти Олегові. І призвав він старшого над конюхами, запитуючи: «Де є кінь мій, що його я поставив був годувати і берегти його?» А він сказав: «Умер». Олег тоді посміявся і докорив віщуна, кажучи: «Неправдиво то говорять волхви, і все те — лжа єсть: кінь умер, а я ще живий». І повелів він осідлати коня: «Дай-но погляну я на кості його». І приїхав він на місце, де ото лежали його кості голі і череп голий, і зліз він з коня, [і] посміявся, мовлячи: «Чи од цього черепа смерть мені прийняти? » І наступив він ногою на череп, і, виповзши [звідти], змія вжалила його в ногу. І з того розболівшись, він помер. І плакали за ним всі люди плачем великим, і понесли його, і погребли його на горі, що зветься Щекавицею. Єсть же могила його й до сьогодні, називається могила та Олеговою. А було всіх літ його княжіння тридцять і три…»

У літописі Нестор описує, як із євангельською проповіддю приходив в Україну святий апостол Андрій, детально оповідає про князювання Аскольда й Діра, Олега, Ігоря, Ольги. Він доносить до нащадків  історію хрещення Володимира і всього народу.  Розповідаючи про дипломатичні стосунки Київської Русі з іншими країнами, Нестор з болем оповідає про іноземні зазіхання та княжі міжусобиці, які шкодять руській державі і закликає співвітчизників до миру і єднання.

Загалом про Русь–Україну автор говорить, як про окрему, самобутню, ні від кого незалежну державу, яка має своє особливе місце серед інших країн. Правда, із сумом зазначає, що хоч “земля наша велика й багата, але ладу в ній нема”. Та автор оптимізму не втрачає і прикладами з минулого показує, що зло завжди буде переможене.

Також у “Повісті…” багато географічних даних, розповідається про сонячні затемнення, землетруси, що відбувалися у ті часи.

Нестор щедро вплітає у канву  “Повісті минулих літ” повчальні цитати з Біблії.

 «Повість минулих літ» є особливо цінною тому, що про деякі історичні факти можна дізнатися лише з неї.

Визначний український історик Михайло Грушевський писав, що Нестор був великий ерудит, високообдарований дослідник, який створив першу наукову концепцію історії України.

Преподобний Нестор працював до останнього дня свого земного життя.

Упокоївся преподобний Нестор-літописець ймовiрно у 1113 роцi. Він був похований у рідному монастирі. Мощі святого покояться у Ближніх печерах Києво-Печерської лаври. Житіє Нестора вперше з'явилося у друкованому Печерському Патерику від 1661.

Після смерті Нестора літописання “Повість минулих літ» було передано у Видубицький Михайлівський монастир, де ігумен Сильвестр переробив заключні статті твору, довівши розповідь до 1117 року.

Український народ свято зберігає вдячну пам'ять про великого подвижника Нестора Літописця:

Ø  У Києві побудовано два храми преподобного Нестора Літописця (по вул. Промислова у 2010, і по вул. Академіка Доброхотова, 7-а у 2013 на територіїКиївського університету права НАН України).

Ø  9 листопада православна церква відзначає день преподобного Нестора.

Ø  Українською православною Церквою встановлений орден "Преподобного Нестора-літописця".

Ø  Іменем Нестор, що у грецькій мові означає «найдосвідченіший», вдячні українці називають своїх синів.

Тереса Барановська

Серпень 2016 року

АНДРІЙ РОЗУМОВСЬКИЙ –
 ВИДАТНИЙ ДИПЛОМАТ ТА МЕЦЕНАТ

(2 листопада 1752 р. - 23 вересня 1836 р.)

Андрій Розумовський був п’ятою дитиною у сім’ї Кирила Розумовського – останнього гетьмана лівобережної України – третім і найулюбленішим з шести його синів. Андрій отримав блискучу освіту: спочатку у спеціальній академії, яку гетьман відкрив для своїх синів у Петербурзі, а далі у Страсбурзькому університеті. Після закінчення університету у 1769 році молодий граф, як більшість молодих дворян того часу, почав військову кар’єру, до якої його готували з раннього дитинства. Служив у російському флоті. У  20 років став капітан-лейтенантом. Був учасником архіпелазької експедиції та Чесменського бою. У 1775 році Андрій Розумовський став генерал-майором і командував фрегатом «Катерина».

У 1777 році 25-річний граф був призначений повноважним міністром і надзвичайним посланником Російської імперії у Венеціанській республіці. З 1778 по 1784 рік Андрій Розумовський був послом у Неаполітанському королівстві, у 1784 по 1786 він – посол у Данії, у 1786 по 1790 рік – посол у Швеції. З 1790 року граф Розумовський - посол у Австрії. Практично з цього часу він постійно живе у Відні за винятком двох років 1799-1800, коли за наказом Павла І жив у Батурині - українському маєтку батька.

До цього часу на одному з Віденських палаців збереглася табличка з написом, що у цьому будинку мешкав посол Російської імперії граф Андрій Розумовський – видатний дипломат, покровитель мистецтв та меценат, який залишив по собі вдячну пам'ять в історії Європи.

Граф Андрій дуже любив музику, був настільки добрим скрипалем, що міг грати другу скрипку у створеному ним квартеті професійних музикантів.  Тому не дивно, що він був у теплих відносинах з Моцартом та Гайдном, а пізніше дружив з Людвігом ван Бетховеном і щедро спонсорував геніального композитора і, навіть, виділив йому пожиттєву ренту. Граф був чудовим знавцем української музики, знав багато українських пісень.

Саме Андрій Розумовський познайомив Бетховена з українською музикою і наспівував йому українські пісні. Німецький композитор застосував мелос української пісні у своїх творах.  Так до своєї восьмої сонати для фортепіано з оркестром він увів мелодію українського танцю «Козачок», використав українські мелодії в Апасіонаті та у славнозвісній 9-ій симфонії. Найбільшу увагу Бетховена привернула пісня «Їхав козак за Дунай». У 1816 році він написав обробку пісні, а варіації на мелодію пісні увійшли  в опус 107 під номером 7.

Людвіг ван Бетховен присвятив Андрієві Розумовському свої п’яту і шосту симфонії та три струнних квартети.

Раніше Андрій Розумовський захопив чарами українських козацьких пісень Вольфганга Амадеуша Моцарта, який скористався українськими мелодіями у 12-ій фортепіанній симфонії та в опері  «Викрадення із Сералю».

Андрій Розумовський був видатним дипломатом. У 1792 році його стараннями відновлено договір між Росією та Австрією, багато зусиль доклав він щодо другого та третього поділів Польщі. У 1799 році Павло I наказав Розумовському залишити Відень і жити в Батурині. У 1801 році Олександр I знову призначив його послом у Відень.

 Під час наполеонівських війн Розумовському коштувало великих зусиль примусити австрійський уряд взяти участь у військових діях проти Франції. Після укладення Тільзитського миру в 1807 році він вийшов у відставку і залишився жити у Відні, займаючись переважно облаштуванням своєї знаменитої картинної галереї і не менш славетних музичних вечорів. У Відні його любили, шанобливо називали ерцгерцог Андреас.

У 1813 році цар Олександр I повернув Розумовського на дипломатичну службу. Після вступу в 1814 р. союзницьких військ у Париж і зречення Наполеона I граф вів переговори з Ш. Талейраном про мир, підписав Паризькі мирні договори 1814 і 1815 роках., був однією з ключових політичних фігур на Віденському конгресі 1814—1815 роках, головою російської делегації. За організацію конгресу отримав титул ясновельможного князя.

У 1819 році князь Андрій отримав чин дійсного таємного радника першого класу і різні пільги, що полегшили його матеріальну скруту.

Ясновельможний князь, під впливом своєї другої дружини (молодшої від нього на 33 роки) графині Тюргейм, за кілька років до смерті прийняв католицтво.

Князь Розумовський помер у Відні 23 вересня 1836 року.

У Відні іменем Андрія Розумовського назвали вулицю і міст. На жаль, міст не зберігся до наших часів.

Розумовські і тепер проживають у Відні, вони є нащадками молодшого брата князя Андрія – Григорія. У 2004 році Олександр Розумовський відвідав Батурин – гетьманську столицю ХVІІ-ХVІІІ віків. Ця гілка роду Розумовських зберегла православ’я.

Тереса Барановська

14 червня  2015 р.

Пригода

                                                                                                      Вони з небес приходять знов

                                                                                                      Від Світлого отця ...

                                                                                                                               (з коляди)

                                                                                                                                                  

Вибратись до батьківського дому у районному місті С зі Львова завжди було непросто, але особливо важко у цей щедрий вечір. Погода явно змінювалась на гірше. Трамваї ходили з великими перервами, а “шістки” ми не могли дочекатись взагалі. Сіли на “сімку” і тому треба було йти далеченько від зупинки трамваю до станції Підзамче. На Підзамчі нас чекав новий сюрприз: автобуси з С не прибувають через погоду. Тож вкрай змучені сідаємо у поїзд. Донечка моя засипає, але не жаліється. Я її потішаю як можу. Ми не сподівались, що нове випробування чекає нас попереду.

Взимку темніє швидко. Коли потяг прибув на станцію, вже була ніч. Залізнична станція знаходиться не у місті, а на протилежному березі річки, у селищі Ж. Взяла я в руку багаж і правою рукою допомогла дитині зійти на перон. Досить багато людей зійшло з поїзда і всі потягнулись через чекальний зал вокзалу на зупинку автобуса, щоб добратись до С.  Коли вийшли на вулицю, то побачили, що люди з непевністю сходять по сходах. Було дуже слизько і пронизливий холодний вітер збивав з ніг . У тьмяному світлі привокзальна площа виблискувала мов справжнє дзеркало. Автобус не ходить. Більшість вирішила йти пішки. За 10-15 хвилин сходи поволі опустіли. Я ж не могла з малою дитиною рушити. Йти треба було кілометрів 3-4.

І тут мене охопив справжній жах. Не за себе, а за дитину. На станції залишатись було небезпечно. Я подумала, що може сама я би якось перечекала до ранку чи пішла пішки. Але як з дитиною у холодному приміщенні, і не відомо хто тут може швеньдяти у ночі. Жодних службовців вокзалу не було видно. Та і подорожні усі розсіялись. Ми вернулись у приміщення вокзалу. Порожньо і холодно. Всі службові приміщення і каси зачинені. Я взяла дитину на руки намагаючись її зігріти. Сіла у крісло і мій страх тільки посилився. Що робити?

Треба рухатись.

Знову беру донечку за руку і ще раз виходжу на сходи станції. І тут неждано-негадано по льодяному дзеркалу привокзальної площі під’їзджає прямо під сходи легкова машина. У тьмяному світлі, що пробивається з дверей приміщення вокзалу, бачу лише голубий колір автівки.

Водій привідкриває двері і пропонує підвезти до С.

Я саджу дочку на заднє сидіння, а сама не вірячи у своє щастя, примощуюся на сидінні поряд з водієм. Ще одна самітня молода жінка вмощується ззаду. Пан за кермом видався мені людиною років сорока. Він так спокійно звернувся до мене: « Вам куди треба: до кінотеатру чи на Ново Магістральну?» 

-        До кінотеатру,- відповіла я.

Машина рушила. Дорога з вокзалу до центру С була завжди не прекрасною, а тут ще ожеледиця. Машина ж їхала не швидко, але без проблем. Я трохи прийшла в себе, приглянулася до людини за кермом і запитала: « Ви певно працюєте на вокзалі?»

-        Ні, - відповів він спокійно.

-        Може в магазині? – продовжила я, бо згадала, що навпроти вокзалу є магазин.

-        Ні. Я не працюю в магазині.

-        То , ви живете у Ж?

-        Ні

Я пильніше придивилася до водія. Він явно не мав настрою до розмови, пильно дивився перед себе. І тут я зауважую, що він одягнутий дуже легко, зовсім не по погоді. На ньому були синьо-сірі брюки і легка вітрівка у полоску з різних відтінків голубого і синього кольорів. І я запитала: « Вам не холодно у такий мороз?»

-        Ні,- відповів він і, побачивши мій недовірливий погляд, додав: у мене є куртка там ззаду.

Коли я садила дочку в машину, я не бачила жодних речей на задньому сидінні. Він ніби вгадав мої думки і сказав: « Моя одежа в багажнику.»

Ця відповідь мені здалася дивною у цю холодну ніч. І я бачила, що він хоч і ввічливо, але без задоволення відповідає на мої питання. Так що я перестала питати і лише пильніше придивилась до його одежі. На його вітрівці не було ні кишень, ні гудзиків, ні замочків. Абсолютно нічого. Промайнула думка: Як можна одягнута цю вітрівочку з комірчиком так тісно прилеглим до шиї без гудзиків. 

Треба сказати, що людей у віці водія я повинна була би знати у С. Але я не впізнавала у ньому нікого. То я наважилася ще на одне запитання:

-        А де Ви живете?

-        Там, нагорі, - відповів він і показав самим підборіддям вперед і вгору.

-        То де, у новому районі за Млином?

-        Та ні,- він явно не хотів говорити на цю тему.

За хвилинку машина зупинилася біля кінотеатру. Я висадила дитину. Витягнула багаж . Відкрила гаманець. І подала гроші за проїзд. Само собою зрозуміло, що у таку погоду ніхто з людей не буде перевозити чужих безкоштовно. Водій навіть не простягнув руки, лише сказав: «Грошей не треба». Тоді я поклала гроші на сидіння. Але почула ще раз спокійне і переконливе, таке що не дозволяє непослуху: «Грошей не треба».

Я забрала гроші. Молода жіночка, що вийшла з машини також, тихо сказала до мене: « Мені все- таки треба на Новомагістральну. Як я доберуся туди в таку ніч?» Я їй відповіла переконано: «А ви попросіть водія. Він вас завезе.»

До дому батьків вела вузенька вуличка з тротуаром лише з правої сторони. Я взяла донечку за руку і з обережністю зробила перший крок у напрямку батьківського дому. І що за диво! Зовсім не було слизько. Ми спокійно йшли. Лише легкі лапаті сніжинки плавно опускалися на землю.

Тереса Барановська
24 лютого 2015 р.
 

Володимир Філатов -- засновник української офтальмології

Володимир Петрович Філатов народився 15 (27) лютого 1875(18750227) року в селі Михайлівка, Пензенської губернії (нині Лямбірський район у Мордовії) у родині земського лікаря — Петра Федоровича Філатова. Петро Федорович був високоосвіченим медиком, фахівцем з хірургії та очних хворіб. Сім'я Філатових походила із збіднілих дворян і була майже вся задіяна у медицині. Чотири з шести братів Петра Федоровича були лікарями, а інші досягли немалих успіхів у своєму житті: Михайло — був інженером, Абрам — гінеколог, Ніл — талановитий педіатр, основоположник російської педіатрії, Федір — успішний земський лікар, Борис — вдалий юрист та Микола, також відомий лікар.

У 1882 році разом з родиною Володимир переїхав до Симбірська (нині Ульяновськ).

У 1892 році юнак закінчив місцеву класичну гімназію, яка давала блискучу, всесторонню  освіту. Як і більшість талановитих людей, Володимир був особистістю неординарною та багатогранною. Писав вірші та малював картини, займався музикою та філософією, володів кількома іноземними мовами. Улюбленим заняттям юнака на літніх канікулах був живопис і поезія, але він вирішив присвятити себе медицині. Можливо батько, працюючи у Симбірській земській лікарні, пробудив у синові любов до медицини.

 Вважається, що Філатов вибрав галузь медицини, коли якось побачив сліпого чоловіка, що йшов із паличкою та простукував нею свій шлях. Майбутній академік був вражений і інстинктивно вигукнув: «Кожна людина повинна бачити сонце!». Згодом ця фраза стала девізом інституту, який відкрив в Одесі вчений.

По закінченню Імператорського московського університету з відзнакою у 1897 році, за пропозицією Адріана Крюкова, юнак деякий час працював ординатором університетської очної клініки (у 1897-1902 роках). З 1899 року по 1905 рік медик працював ординатором Московської очної лікарні, під керівництвом професора Сергія Ложечнікова.

У 1905 році на запрошення професора Головіна Філатов переїхав до Одеси, щоб почати роботу ординатора у клініці при Одеському університеті.

З цього часу і до кінця життя вся наукова, суспільно-корисна і практична діяльність Філатова була тісно пов’язана з Україною.

 У новому місті колишній студент поселився на вулиці Гоголя. У 1906 році став асистентом кафедри, а у 1908 році захистив, присвячену батькові, докторську дисертацію на тему «Вчення про клітинні отрути в офтальмології». Це велике дослідження, більш ніж на 400 сторінок було присвячене цитотоксичним сироваткам. У 1909 році  молодий доктор медицини отримав приват-доцентський курс. А з 1911 року, після від'їзду Головіна до Москви, очолив кафедру очних захворювань Одеського університету (з 1919  року — Одеського медичного інституту), якою керував до 1956 року. Окрім того, з того ж року, будучи вже професором, Філатов був беззмінним головою Одеського офтальмологічного товариства, де неодноразово виступав з доповідями, впливаючи на наукову думку місцевих окулістів. Вже в якості професора Володимир Петрович приділяв багато уваги викладанню очних хворіб студентам і практикуючим лікарям. Він ретельно готувався до лекцій, сам малював плакати, таблиці та схеми для кращого їх сприйняття.

Філатов заснував Одеську офтальмологічну школу і керував нею з 1911 року. Ця школа внесла визначний вклад у розробку пластичних відновлюваних операцій, в оперативну хірургію органу зору, лікування очних захворювань, фізіологічної оптики і ін..

Революція застала Філатова в Одесі. Ось як, за його власними словами, сприйняв молодий вчений бурхливі події 1917 року: « До практичної політики я був байдужий, задовольнявся лише літературою. Лютневу революцію я вітав, як і Тимчасовий уряд. Результати Установчих зборів, у сенсі встановлення правління я вважав задовільними. Перехід влади до більшовиків я не міг охопити своїм настроєм. Мені здавалось, що це занадто сильний зсув… Коли радянська влада остаточно встановилася в Одесі, то я прийняв її як факт з великою часткою тривоги». Незважаючи на виразне несприйняття більшовизму, вчений не залишає Україну і місто Одесу, яке стало для нього рідним. Він продовжує натхненно працювати і приносити людям світло у буквальному розумінні цього слова.

Філатову належить розробка вчення про біогенні стимулятори, яке лягло в основу тканинної терапії. У пошуках засобів боротьби з післяопераційним помутнінням трансплантата при пересадці рогівки, вчений спостерігав, що додатково пересаджений клаптик поверхневого шару рогівки приводить до просвітлення трансплантата. Подальші дослідження Філатова та його учнів показали, що підсадка під шкіру людини різноманітних тканин (тваринного і рослинного походження) має   терапевтичну дію при ряді захворювань (очні хвороби, язви шкіри, гінекологічні захворювання та ін.). Як робочу гіпотезу Філатов висловив положення, що консервація тканини в особливих умовах (низька температура для тканин тваринного походження і відсутність світла для рослинних тканин) веде до накопичення у пересадочному матеріалі особливих речовин, збуджуючих життєві процеси в трансплантаті; ці речовини (названі Філатовим біогенними стимуляторами), будучи введеними у хворий організм, активують його фізіологічні реакції і ведуть до виздоровлення.

Філатов зробив значний вклад у пластичну і відновлювальну хірургію запропонувавши у 1917 році метод круглого стебла. Перевага круглого стебла перед існуючими методами пересадки шкіри полягає в тому, що стебло, завдяки розвитку великих кровоносних судин у ньому, прекрасно насичує шматок шкіри і є захищеним від інфекції, так як не має ранової поверхні. Цей метод, як і багато інших непересічних ідей та методів, академік досить детально описав у своїй монографії «Мої шляхи в науці», що вийшла друком у 1955 році.

В 1951 році за видатні заслуги в області офтальмології і загальної хірургії АН СРСР присудила Філатову золоту медаль  імені І.І. Мечникова.

У часи радянсько-німецької війни Філатов плідно працював у евакуації як практичний хірург та як науковець.

У вересні 1944 року Володимир Петрович разом із співробітниками інституту повернувся до Одеси і взявся за відновлення зруйнованих та спустошених будівель.

За один рік вдалося відновити частину інституту, розгорнути 120 ліжок та 6 лабораторій. А вже у 1946 році академік здійснив ще одну свою мрію — випустив «Офтальмологический журнал» і був його першим редактором. Того ж року академік почав читати лекції у Первомайському медичному училищі. Там він пропрацював до 1953 року.

Повоєнні роки принесли вченому справжнє визнання далеко за межами Радянського Союзу. Хворі та поранені прагнули потрапити на прийом до професора. У чергу на прийом в поліклініку хворі ставали з вечора, а для консультацій з найважчими хворими доктор виділяв кілька годин три рази на тиждень. За словами його учнів, навіть безнадійним хворим він ніколи не казав «Ні», стверджуючи, що відбирати віру у хворого — великий гріх. Тому постійно казав: «…може бути, адже наука розвивається». Вважаючи, що офтальмолог, який не володіє скальпелем, не може бути добрим фахівцем, Володимир Петрович приділяв багато уваги хірургічній підготовці своїх учнів. Майстерно виконуючи найбільш складні й тонкі очні операції, він щодня передавав свої навички учням. За півстоліття діяльності Філатова ним особисто було проведено кілька тисяч операцій.

В серні 1949 року Володимир Петрович Філатов встановив своєрідний світовий рекорд зробивши тисячну операцію з пересадки рогівки.

За наукові та лікарські досягнення Володимир Петрович був удостоєний високих державних нагород і титулів. Він був дійсним членом АМН СРСР та АН УРСР, був удостоєний  звання Героя Соціалістичної Праці (у 1950 році), отримав ряд вищих орденів, був лауреатом Сталінської премії.

Символічним є випадок, коли 15 липня 1950 року в Одесі проходило урочисте засідання з нагоди 75-річчя академіка і присвоєння йому звання Героя Соціалістичної Праці, ювілярові порадили розпочати свій виступ з подяки партії та уряду за високу нагороду, але академік розпочав зі слів про надихаючий вплив своїх родичів — Ніла та Петра Філатових.

Володимир Петрович є автором більш ніж 450 наукових праць, в т.ч. монографії. Разом з тим він брав активну участь у суспільно політичному житті.

Попри свою безпартійність, академік Володимир Філатов вів значну громадсько-політичну діяльність. Він обирався депутатом Верховної Ради УРСР 1-го (1938–1947), 2-го (1947–1951), 3-го (1951–1955) та 4-го скликань (1955–1959). Все життя науковець був вельми релігійним та домагався збереження релігійних пам'яток в Одесі. Окрім того листувався з багатьма релігійними діячами свого часу. Своєрідним пам’ятником видатному лікарю стала так звана Ваза Філатова (фонтан з великою мармуровою вазою у вигляді квітки), яку було встановлену на місці  вівтаря зруйнованого у 1936 році  одеського Спасо-Преображенського собору, завдяки клопотанню академіка. Тим самим святе місце було врятовано від наруги.

Останні роки свого життя вчений провів у квартирі на Пролетарському бульварі (нині бульвару повернули стару назву — Французький). Помер Володимир Петрович Філатов 30 жовтня 1956 року від крововиливу в мозок. Похований на Другому Християнському цвинтарі Одеси. У подальшій розробці наукових ідей видатного лікаря та збереженні традицій «філатовської школи» велику роль зіграла його учениця — академік Надія Олександрівна Пучківська, яка у 1956-1985 роках очолювала інститут. Пучківська суттєво вдосконалила систему термінової допомоги при травмах ока.

23 листопада 1956 року Вчена рада інституту прийняла рішення про увічнення пам'яті першого його директора. На фронтоні будівлі інституту було встановлено дошку із написом: «Науково-дослідний інститут очних хворіб і тканинної терапії імені академіка В. П. Філатова», а в його робочому кабінеті був створений кабінет-музей академіка Філатова, де і сьогодні все зберігається в такому ж вигляді, яким було за життя офтальмолога.

У 1961 році Рада Міністрів СРСР заснувала Премію імені академіка В.П. Філатова «За кращу роботу з офтальмохірургії та пластичній хірургії». Першою цієї премії була удостоєна учениця Філатова — Надія Олександрівна Пучківська за монографію «Пересадка рогової оболонки при ускладнених більмах». У 1962 році було випущено поштову марку із зображенням академіка.

У 2005 році Національний банк України випустив ювілейну монету, присвячену вченому, на аверсі якої зображено стилізовану схему оптичної системи ока людини, а на реверсі викарбувано портрет офтальмолога.

Сьогодні Інститут очних хворіб і тканинної терапії імені В. П. Філатова Національної академії медичних наук України продовжує розробку нових методів профілактики, лікування та реабілітації при захворюваннях і пошкодженнях очей і їх наслідків, виховує висококваліфікованих лікарів, надає офтальмологічну допомогу населенню України.

Діяльність Інституту є найкращим вшануванням пам’яті вченого, мета якого була нести людям щастя бачити сонце.

Тереса Барановська

Липень 2014року