Вічно юна душа людини

Вічно юна душа людини

Відомо здавна, що душа людини не старіє. Міняється лише контейнер, у якому вона перебуває – тіло людини. Тіло людини постійно трансформується з віком, переходячи плавно від дитинства до юності, від юності до зрілості і врешті-решт до старості. Коли контейнер стає занадто крихким – а це може статися на будь якій стадії, - душа покидає тіло. Тіло може ще якийсь час існувати, і тоді відразу видно виразно, що людина бездушна, або байдужа і стара. Вираз «постаріла душею» є невірний – душа не старіє ніколи. Душа згідно з деякими східними теоріями переміщається у інші контейнери, якими можуть бути навіть рослини і тварини.

Душі бувають різних категорій:

·       добра душа

·       ніжна душа

·       вразлива душа

·       щедра душа

·       відчайдушна душа

·       шляхетна душа

·       невинна душа

·       слабка душа

·       ненависна душа і т. д.

Душі мають також і забарвлення: світла душа, чорна душа.

Душа може бути чистою, заплямленою і навіть брудною.

Душа може належати до кількох категорій одночасно ( наприклад: ніжна та вразлива душа чи добра і щедра душа),  переходити з від одної категорії до іншої (наприклад від чистої до заплямленої).

Деколи дві душі по помилці поселяються у один контейнер. Тоді ми говоримо про дволичність – Дволикий Янус наприклад.

Душі мають властивість мінятися під впливом інших душ. Чорна душа може заплямити і навіть очорнити чисту душу, ненависна душа може вигнати невинну душу і зайняти її місце у контейнері.

Існує спеціальний інститут – Чистилище, де заплямлені, брудні, чорні душі очищають. Чистилище використовує енергію Всесвіту для своєї нелегкої місії.

Кожен новостворений контейнер отримує чисту невинну душу.

Коли контейнер отримує лише слабку душу, його називають малодушним.

Контейнери можуть оберігати свою душу від небажаного впливу чорних та заплямлених душ. Такі контейнери називають сильними або цільними.

Кожна людина повинна намагатися бути сильним контейнером своєї душі.

Будь сильним контейнером! Заощаджуй енергію Всесвіту для добрих і благородних справ!

Тереса Барановська

11 Лютого 2014

Ольга Кобилянська – Видатний майстер художнього слова

 

Ольга Кобилянська є визнаним майстром слова. Її проза вражає поетичністю, філософською глибиною і новаторством.

Ольга Кобилянська малює картини життя не на двомірній площині полотна, а у багатомірному просторі, де основними вимірами є людські Долі, людські Стосунки, безмежна красота Землі і, звичайно, багатоплинний Час. Крім перечислених основних  вимірів є ще багато інших, які доповнюють вималювані життєві картини, надають їм голографічної об‘ємності і врешті решт ставлять їх у ряд великих всесвітньо відомих витворів мистецтва.

Продемонструвати я хочу сказане на прикладі повісті "Земля", над якою Ольга Кобилянська працювала з 1895 і яку завершила у Чернівцях у 1901 році.

Починається повість прекрасним описом куточка буковинської землі, де ліс зображений як «Пишний, майже безмежний великан» , що «неначе у вандрівці задержався ось тут та задумався над тихими полями, а недалеко нього, почувши за собою зеленого опікуна, попіднімалися сільські хати. Тут... і там... і там – розкинулось село.»  Письменниця майстерно вплітає у вінок опису одвічної красоти буковинської природи село, де буде розвиватися фабула повісті. І робить це вона коротким реченням:  «Тут... і там... і там – розкинулось село.», - у якому мало слів, та як багато простору, прозорості і об‘ємності!

У повісті ліс описується багато разів, але читач відчуває якусь моторошну недомовленність у цих описах. Щось страшне має тут статися і це тримає читача у напрузі з перших абзаців повісті.

Сучасник Ольги Кобилянської бельгійський поет, драматург, автор філософських трактатів, лауреат Нобелівської премії з літератури Моріс Метерлінк (1862-1949) стверджував, що сутність явища відкривається в мовчанні. Слова не здатні навіть натякнути на сутність. (Саме у цьому полягає трагедія людства, яке не здатне зрозуміти себе, своє призначення, свою долю.)  У Метерлінка недомовленість перемішується зі страхом перед невизначеністтю долі, а може навпаки з її невблаганною визначенністю. Ми знаходимо недомовленність переплетену зі страхом у повісті Земля, коли письменниця веде нас від пролога через зав‘язку до кульмінації, і тоді коли письменниця презентує перед нами надії героїв у епілозі.

Портрети людей Ольга Кобилянська малює  короткими та багатобарвними штрихами.  Ось приклади деяких портретів змальованих гострим пером митця:

Докія – «Між гостро зарисованими, високо піднятими чорними бровами зарились хмарні зморшки»

Петро – «З природи інтелігентний, бистрий, серцем м‘який, мов дитина, а в роботі був мов вогонь»

Сава – «він не любить землі. Дарма , що ходить по ній, що толочить її, дарма , що живе з неї, що носить вона його.»

Анна – «Середнього росту, з темним, як шовк волоссям, ...  на око ніжна, таїла в собі силу та вабила до себе, мов музика, гармонією жіночності»

Марія – «Сама виглядає, якби більше в комині пересиджувала, ніж у хаті та на подворку – така чорна», «така скупа та погана».

Епітети у портретах підібрані  лаконічно і влучно. Вони відтіняють кожен образ, роблять його неповторимим. На протязі розвитку фабули опис героїв твору не раз змінюється у калейдоскопі долі і обставин. Ось, для прикладу, як трансформується портрет Марії: «Була лише в сорочці, обперезана барвистим рушником, без рушника на голові, і з своїм сивим розпатланим волоссям виглядала дико.  Одначе її тонке ніжне обличчя з ясними лагідними очима усмиряло враження її занедбаного виду».

 

Дуже оригінально письменниця знайомить читача з головними героями повісті, - Докія перебирає у пам'яті молодих людей, вибираючи пару для Парасинки. Уперше перед читачем постають образи Михайла, Сави, Анни, Петра, Василя, Марії у роздумах Докії над долею доньки.

При всій чіткості та яскравості,  недомовленість, невиразні тривожні передчуття також панують і в описанні образів героїв, особливо Михайла і Анни.

Ось розмовляючи з матір'ю Парасинка характеризує Михайла: -

«Другого Михайла нема в селі. Багач, і гарний, і чемний! Але чи візьме яку, чи візьме з нашого села?...

У ніби простій відповіді матері звучить моторошний натяк на майбутню долю молодого героя:

«Буде, як бог дасть! – відповіла Докія поважно.- Жінка призначена чоловікові, як смерть від бога. ...»

 

Ольга Кобилянська є неперевешеним майстром діалогів. Ними наповнена повість Земля. У діалогах читач не тільки пізнає думки і плани героїв, але також бачить їх портрети, ніби відчуває дихання героїв, бачить вираз облич і очей, поглиблює розуміння їх внутрішньої суті. Читач відчуває себе фізично присутнім, прислухаючимся до розмов героїв повісті. Письменниця приводить також і містичні діалоги, як нариклад, розмову вбитої горем Марії з сивоголовим свідком братовбивства. Це ще одна виразна паралель до Метерлінка.

Письменниця вплітає у канву повісті містичні сцени і таким чином неймовірно підсилює трагізм зображених у повісті подій. Ось як письменниця описує зустріч Івоніки з убитим сином у завіяному снігом полі:

«З розбурханим волоссям стояв старий батько, прикований до місця, важко дишучи, витріщаючися в напрямі, куди погнався стовп снігу.
Що се було? Що се було? Волосся стануло дибом. Зойкнувши з якогось дикого раптового переляку, силувався перехреститись.».

 

Письменниця використовує містичні передчуття Анни, підготовляючи читача до драматичної кульмінаціі - страшного братовбиства. Ці передчуття як невмолимість долі нависають над кожним моментом спілкування Михайла і Анни. Спочатку вони сумні і не виразні – як під час танцю на весіллі, а далі набирають загрозливої, могутньої Метерлінкової сили від якої мороз пробирає. Страшні видіння постають перед нею у теплий літній вечір, коли Михайло проводжаючи кохану дарує їй перстень і просить чекати його з війська.  «Се не була мряка! Воно летіло крізь мряку!  ...  Воно летіло ... на мене... і на... тебе!»

На протязі усієї повісті Ольга Кобилянська з любов‘ю, ніби використовуючи багату на кольори палітру і вправний, легкий і точний пензель  великого митця, описує Землю.

Так як знаменита Джоконда Леонардо ДаВінчі невіддільна від ландшафту зображеного на тлі картини, так вся фабула повісті Земля невіддільна від живих буковинських пейзажів, написаних з непорівняною майстерністю. Живих, бо письменниця не просто описує флору, але використовує і багатий опис фауни, щоб передати не тільки багатство природи, але і додати певну містичність і натяк на невимовні передчуття героїв.

Ось Анна йде під вечір полем, - «Близько неї крикнула перепелиця, захована в житі, відтак перелетіла їй майже перед лицем; сверщки цвіркали, здавалося саме коло неї, а якби хто хотів оглянутися за ними, добачити їх там, звідки прозвеніло їх цвіркотання, та воно доходило знов з іншого місця. Се була їхня сверщкова тайна, якою дразнили нічних мандрівників».

У повісті Земля це не тільки один з вимірів простору, у якому відбуваються події, це також і жива дійова особа. Згадаймо як старий Івоніка звертається до «цариці» Землі:

-        «Бери його,- заскреготав крізь зуби,- бери і спряч. Праця і кров моя пішли в тебе, а тепер бери ж і його!»

Письменниця переконує нас у вічності красоти землі. Ця божа краса невмируча, незалежна від пір року, від людських стосунків, від подій на цій землі. Страшні події потрясли село, та природа все  ж залишається прекрасною. Земля прекрасна і вічна як Надія, як і саме Добро, що не підвласне Злу.

«Перед нею лише поля зеленілися. По маєвім дощі зеленіли і пишалися, дерева розвинулися поприбиравшися в ясну розкішну зелень, і позаквітчалися в білі, рожеві китиці цвітів. Вогкий запах маєвого цвіту розходився у воздусі й голубив на силу до себе. Земля розкошувала...».

Закінчує письменниця повість знову описом непевного, ніби примарного передчуття Анни про долю сина.

«...щось мов силує її відірвати його від землі. З нього будуть люди, як покине землю. Якісь інші люди , як вона, як всі ті, що окружають її, як ті, через яких натерпілася стільки у своїм молодім житті та що передчасно зломило її. Не розуміє ясно, чому, по якій причині, але від чуває се і щиро переконана.»

«І так тяжать на нім надії – якісь не сформовані, прегарні, горді надії, здається самих терплячих і упокорених – і він їх має сповнити...»

Письменниця передає у повісті аутентичний калорит Буковинської України не тільки через опис природи , але й через мову. Вона знаходить вірний баланс у використанні місцевого діалекту і української літературної мови. Лише 118 слів місцевого діалекту вживає Кобилянська у повісті, що робить читання твору легким і зрозумілим широкому колу читачів.

Ольга Кобилянська своїм новаторством не тільки збагатила і підняла на вищий щабель українську прозу, вона збагатила світову літературу своїми багатоплановими талановитими  творами.

 

Тереса Барановська

Листопад, 2013 рік

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

‘