Останній німець

                                              

Багато написано про війну. Автори описують героїв і зрадників, окупантів і визволителів, великі битви і перемоги. Але були ще звичайні, жахливі, моторошні, ламаючі долі будні війни, які цивільні люди мусили перемучити, перебути, пережити.

Влодик покинув рідне село N і батьківську хату шістнадцятирічним хлопцем. У місті життя було нелегким. Вже було хотів повернутися назад, та випадок звів його з колишнім односельчанином, який запропонував роботу у перукарні і у себе вдома, а взамін обіцяв навчити перукарського ремесла. За якийсь час Влодик став добрим майстром. Тепер навіть був у змозі матеріально допомагати матері та братам і сестрам, що залишились у селі. І ось, коли здавалося, що життя починає входити в колію, коли знайшов собі пару, почалася війна. Совєти, які прийшли у місто у вересні 1939 року, драпонули з міста, розстрілявши бранців в підвалах НКВД і міліції. Розстрілювали під духовий оркестр, заглушаючи звуки пострілів, щоби скрити від людей свій кровавий злочин. Після дводенного затишку у місто без бою зайшли німці. Влодик ранком за звичкою спішив на роботу, коли дорогу йому перекрила німецька піхота СС. Йшли вони, всі як на підбір високі, з закоченими по лікті рукавами, впевнено відбиваючи крок.

Злегка зажевріла та швидко розвіялась з вітром іскра надії, що німці допоможуть відновити суверенну українську державу.

Та сталося навпаки, життя у місті ставало все тяжчим, навпіл голодним. Ранньою весною 1943 року Влодик вирішив повернутись у рідне село. Його молода дружина відразу погодилася. І ось пожитки спаковані у валізки і вони у вагоні львівського поїзда. Поряд з ними розмістились дві монашки, що їхали до Сокальського кляштора. Трималися з ними разом на львівському вокзалі, пересаджуючись на сокальський поїзд, уникаючи німецьких патрулів.

Галицьке приграничне село N війна захопила зненацька і раптово. Німецька окупація тривала більше трьох років. У селі був розміщений невеликий німецький гарнізон. Німці насаджували свої порядки, забирали у селян худобу і провіант для нужд свого війська, висилали молодь на роботу до Німеччини. Склад гарнізону часто змінювався. Фронт перемістився далеко на схід, а тут було відносно спокійно, тому прикомандировані сюди офіцери навіть викликали до себе жінок і коханок.

Влодикова родина з радістю зустріла молоде подружжя, хоча самі ледве зводили кінці з кінцями. Мати з молодшою сестрою ще і доглядали за будинком вчителя. Будинок був двоповерховим і стояв у центральній частині села. Сталося так, що вчитель з дружиною у 1939 році на літні вакації поїхав до Швейцарії, та через війну і окупацію не зміг повернутися у село.

За скромним обіднім столом збиралося багато людей, бо і сестра Зося з чоловіком також вернулася додому. А тут ще і єдина за усю війну бомба впала в центрі села і частково зруйнувала будинок вчителя, поранила маму і вбила молодшу сестру Марію. Біль і страждання згуртували родину.  Підтримували і допомагали один одному як могли. Влодик з Сянею тимчасово переселилися у аварійний тепер будинок вчителя. На першому поверсі у кімнаті поряд з кухнею Влодик облаштував перукарню. Маленька кімната з тріщиною у стіні по другу сторону від кухні служила їм спальнею. На другому поверсі вціліла лише одна кімната. До неї вели напівзруйновані сходи. Посеред тої кімнати стояв вчительський рояль посипаний пилом та дрібними обломками штукатурки.

Коли в гарнізоні появилися два молоді офіцери австрійці, вони якось довідалися про інструмент, почистили та настроїли рояль, і  щовечора приходили грати на ньому. До війни вони, мабуть, були музикантами, бо грали досить майстерно. Веселі вальси Штрауса лунали гулко у цій невеселій оселі, нагадуючи про молодість і мирні часи. Незабаром австріяки стали приходити з двома гарненькими блондинками, яких запросили з Відня. Це був час, коли прийшов наказ про німецькі аусвайси. Всі повинні були пройти перевірку і отримати нові документи. Дівчата з Відня не мали необхідних паперів для отримання аусвайсів. Німці запідозрили, що дівчата – єврейки. Стали їх допитувати, посилати запити до Відня, а потім розстріляли. Австрійців заарештували і відправили до повітового міста. Через два тижні офіцери повернулися з ув’язнення.  Їм дали день, щоб зібратися перед відправкою на східний фронт.

Якби дівчата не поспішили з виробленням документів, вони, можливо, би пережили цю війну. Бо партизани незабаром спалили будинок у повітовому місті разом з усіма паперами і довідками для аусвайсів.

З’єднання Ковпака пересувалось через Галичину. Командування з’єднання мобілізувало мужчин села з возами на кілька днів і ночей для транспортування партизанів і спорядження.

Десь відразу після цього приїхали з повітового міста два криті грузовики з німецькими солдатами і офіцерами. Зупинились перед будинком вчителя і троє офіцерів зайшли у кухню до Сяні. На ламаній польській мові їх командир почав розпитувати про партизанів. Питав скільки їх. Сяня відповіла, що сама не бачила, але люди розповідали, що партизанів багато і йшли вони через навколишні ліси три доби. Німці переглянулися між собою, явний страх і паніка промайнули у їх очах. Вони ненадовго покинули дім і через якийсь час повернулися з конфіскованою/вкраденою качкою. Старший розглянувся по кухні, зняв з полички банку з кавою. Кава ця належала вчителеві і молоді тимчасові господарі не брали її ніколи. Наказав зварити каву, додати молока і розлити по склянках. Качку наказав обскубати і спекти, наголосивши, щоб не варила попередньо, а спекла в духовці. Коли німаки вийшли, Сяня швиденько взялася до роботи. Обшпарила і обскубала гарненько качку, поклала її в баняк і зварила. Бульйон занесла у підвал, качку приправила і поставила пекти. Тим часом зварила каву з молоком і розлила по склянках.  Коли німці вернулися, старший наказав каву злити назад у баняк. Налив одну склянку і наказав: «Пий!»

-        Я не хочу кави

-        Пий! – наказав ще раз.

Зрозуміла Сяня, що німачисько перевіряє чи немає у каві отрути і випила каву.

Тоді вони взялися їсти качку. «Ти її варила!» - сказав старший.

-        Ні. Я її спекла як ви сказали, - відповіла не моргнувши оком.

Офіцер не повірив, але глянувши на її округлений живіт, промовчав. Німці з’їли качку, запили кавою і поїхали в сторону Романівського лісу.

На ранок наступного дня повертався селом лише один грузовик наладований тілами німецьких солдатів. Сяня усміхнулася про себе: «А ви боялися каву пити…».

Підходила зима і Влодик винайняв пів будиночку у свого товариша недалеко від учительського дому, де продовжував працювати у перукарні. Односельчани платили за послуги негусто і натурою: хто принесе у кишені кілька картоплин, хто кварту молока, хто яйце від чудом врятованої від німців курки.

У новій оселі було тепло, затишно. Незабаром появилася і колисочка. Одна лише була незручність – у сусідньому будиночку квартирували німці.

Одного ранку, коли Сяня розвішувала випрані пеленки на подвір’ї, підійшов до неї молодий німець і спитав: «Коли ти кладеш дитину спати вдень?» Вона відповіла, але повернувшись додому зі страхом почала думати: «Що треба тому німачиськові? Чому він цікавився, коли дитина спить?». В голові роїлися погані думки та моторошні сцени насильства, про які чула від людей. Найгірше те, що не було навіть з ким поділитися своїми страхами, бо Влодик у цей день зранку поїхав у повітове місто у справах.

Десь коло полудня, лише тільки Сяня заколисала свою маленьку донечку, якій за кілька днів мав сповнитися місяць, у двері тихенько постукав німець. Відчинила йому, намагаючись не показувати переляку.

Він зайшов, окинув оком охайну кімнату, підсунув стілець до дитячої колиски і тихо присів дивлячись на дитину. Сяня ледве жива спостерігала за ним, вдаючи що складає пеленки. Німець сидів, дивився на сплячу дитину і сльози стали котитися по його щоках. Здавалося, що минула вічність, коли нарешті  він встав, витер сльози і пішов до дверей. Вже у дверях пояснив, що отримав листа з дому. У нього народилася дитина вже після того, як його мобілізували і відправили на війну. Жінка у листі описувала йому як їх дитинка спить і  усміхається уві сні. То він хотів подивитись на сплячу дитину приблизно такого ж віку.

Німець пішов, а Сяня впіймала себе на думці, що співчуває цьому молодому чоловікові, вирваному війною з життя. Він, певно, був порядною людиною і був би зразковим батьком. Та злий демон оволодів Німеччиною, накрив своїм чорним крилом цілу Європу і це українське село. Чи побачить батько свою дочку? Чи його доля лише солоні сльози на щоках?

Минуло ще кілька місяців повних тривог і недоспаних ночей. Німецькі піхотинці, яких гнали на фронт, дуже відрізнялися від тої першої лінії з закоченими по лікоть рукавами. Тепер ішли і старі, і криві, і кульгаві та не дуже в ногу.

Німці відступали. Вже стало видно заграву на південному небі, що не згасала ні вдень ні вночі. Говорили, що то йде велика битва за Львів. Одного ранку, ще перед сходом сонця, солдати з автоматами стали виганяти людей з домівок у центр села, оголосили, що сюди пересувається лінія фронту, село буде знищене, і під конвоєм відправили всіх на північ в сторону Волині. Людська маса рухалася повільно і понуро під плач дітей та голосні перемовини конвоїрів. Влодик ніс якісь пожитки, Сяня притискала до грудей дитину. Розвиднилося. Колону стали переганяти машини з німцями. Десь опівдні колону обігнала однокінна бричка, у якій замість сидіння була прикріплена балія. У балії сидів німецький офіцер і поганяв нещасного коника, тікаючи у свою Німеччину. Ця картина була настільки комічною, що змучені переходом люди стали сміятися і оглядаючись навкруги помітили, що їх конвоїрів вже давно нема і що вони бачать спину останнього німця, що втікає у балії з їх землі. Німець втікав не оглядаючись, а услід йому лунав сміх змучених людей.

Відтак колона спокійно розвернулася і люди більш бадьорим кроком рушили назад в сторону свого села. Не було великої радості у їх очах, боялися совєтської окупації не менше, ніж німецької. Чули, що у війну вступила Америка, то в душі була примарна надія, що нова окупація буде недовгою.

Березень 2018 року

Таємниця Маленького Міста

Маленькі містечка як краплинки ранкової роси розсипані на листочку – карті повоєнної Галичини. Такі ж чистенькі і свіжі, такі ж подібні одне на одне і такі різні.

Місто S – це кілька довгих вулиць паралельних до річки, на високому березі якої S вигідно розташувалося. Маленькі затишні провулки між ними ділять місто на затишні зелені квадратики. Вулички вимощені цеглою, чисто підметені і вишкрябані. А як випаде рясний літній дощ, то теплі потоки води гамірливо течуть вздовж вулиць, щоб бути поглинутими каналізаційними люками прикритими решітками. Розвагою для дітей було босоніж стояти у цих потічках дощової теплої води і спостерігати як вода з шумом зникає за решітками.

Місто невелике, то люди знаються між собою. Та плітки не в моді. Життя нелегке, то і нема часу пліткувати за щоденними клопотами.

Друга світова війна розпочалася у вересні 1939 року, коли радянські війська появилися у місті, і влада польська змінилася на «совєтську». Влітку 1941 року з-за річки посипався вогняний шквал і за ним німці увійшли у місто. У 1944 радянські війська повернулися. То у розмовах люди ділили своє життя на «за Польщі», «за перших совєтів», «за німців», «за других совєтів». Бувало хтось починав свою розповідь словами: «Було це давно, ще за Польщі…».

Розміщене практично у центрі Європи українське місто відчувало на собі важку ходу історії. А старші люди пам’ятали ще і першу світову війну і недовге перебування тут царського війська.

Місто зберігало свою ідентичність, свою душу у всі ці нелегкі часи.                                               

Після другої світової війни частина міста була повністю знищена. Там розвалини поросли травою і зіллям. Цю зруйновану частину міста називали таким чужим та дивним словом «гєто».

Міщани у повоєнні роки виживали як могли. Копали городи вздовж річки, розводили домашню птицю, дрібну худобу. Коли не вистачало корму, жінки бувало просили дітей: «Піди до гєта, нарви трави для кріликів».

-        Мамо, а чому то називається гєто?

-        Бо до війни там жили євреї. А німці цей центральний діловий район міста огородили і назвали гєто. Євреїв вивозили у яр за містом і розстрілювали.

-        А потім розбомбили весь район?

-        Ні, то вже як совєти відвойовували місто, то скинули кілька бомб.

Неохоче містяни говорили про часи окупації. Ніби якесь табу накладено було на цю тему. 

У місті ще було декілька зруйнованих війною будинків поза гєтом. Їх по одному стали відбудовувати.

Останнім взялися за відбудову двоповерхової кам’яниці, що біля костела. Казали,  що до війни там була цукерня – невелика цукеркова фабрика пана М.. Тепер, при других совєтах, пан М. став продавцем і, в умовах постійного дефіциту, був людиною відносно заможною і поважаною. Так ось, коли розчищали розвалини, знайшли у підвалі скелет. Судово-медична експертиза встановила, що скелет належав молодій жінці і пролежав він у цукерні з часів війни. У скелета ліва сторона черепа була проломлена. Тобто загинула дівчина від удару чимось важким у голову.

Звістка моментально облетіла місто.

І тут ніби спало табу з окупаційних спогадів. І згадали сусіди, що пан М. і його дружина, тоді ще наречена, пані С до війни товаришували з єврейкою їх одноліткою. Коли прийшли німці, вони ніби з доброго серця згодилися переховувати її. Батьки дівчини залишалися у гєто, та вона якось умудрялася передавати вісточки про себе. Та раптом вісточки припинилися. Батьки почали розпитувати спочатку пана М і пані С., але вони лише підсміювались і говорили, що нічого не знають. Нещасні батьки не добившись від «друзів» дочки нічого, почали розпитувати сусідів. Казали, що віддали все цінне, що мали, панові М, аби врятувати любиму дитину.

Фашисти знищили всіх у гєто і вся історія забулася. Жахлива знахідка у підвалі цукерні короткий час займала людей, не було жодного розслідування а, тим більше суду.

А пан М. і пані С. одружилися і стали виховувати сина, батьківську втіху і надію. Пан М. тішився сином, що ріс міцним і здоровим. Любив влаштовувати змагання з боротьби з сусідськими дітьми і гордився, що його син поборював всіх. Але не довго так було. Сталося так, що кінь вдарив їх сина копитом. Залишився хлопчик живим, але на лиці під лівим оком мав жахливий червоний шрам – печатку кінської підкови. Не відомо, що відчував чи згадував пан М. дивлячись на сина. Червона печатка переслідувала його скрізь. Пан М. почав хворіти, дістав гангрену. Лікарі відрізали йому стопу, потім ногу. Гангрена перекинулась на другу ногу і він помер. Незабаром померла і пані С..

Чи то повільно і невблаганно здійснився суд Божий над людьми, які уникли суду людського? Чи то карма? Ніхто не відповість цікавому.

А місто, переживши всі страхіття воєн, знущання різних влад, вивезення у Сибір, стоїть собі спокійно над річкою, впевнено споглядаючи на світ. Вся наруга сплила з нього, як літня дощова вода через решітки каналізації.

Височать над ним бані церков, у божій благодаті цвітуть щовесни сади, обіцяючи багатий урожай добрим і працьовитим людям. І батьки продовжують навчати дітей добра простим попередженням: «Не роби зла людям, бо Бог тебе покарає!»

І є правда велика в тому нехитрому повчанні.

Степан Тимошенко – всесвітньо відомий видатний український учений, батько сучасної теоретичної і прикладної механіки.

Степан Прокопович Тимошенко народився 23 грудня 1878 року в селі Шпотівка Конотопського повіту Чернігівської губернії (нині Конотопський район Сумської області) у родині землеміра Прокопа Тимофійовича Тимошенка (1847—1932) та його дружини Юзефіни Яківни Сарнавської (1854—1922)  — доньки відставного військового. Прокіп Тимошенко походив з кріпацької родини, проте за щасливим збігом обставин (його сестра стала дружиною українського землевласника пана Степана Кандиби) отримав початкову освіту у поміщицькому домі, пізніше закінчив у Харкові дворічну школу землемірів і з часом став землевласником.

Початкову освіту Степан отримав вдома під керівництвом відомого педагога Коваленка, наприкінці травня 1889 року він успішно склав конкурсні іспити і був зарахований на навчання до реального училища повітового міста Полтавської губернії Ромни. Попервах Степан мав певні проблеми у навчанні, оскільки навчали в училищі російською мовою, а в його родині спілкувалися тільки українською. Та, опанувавши російську мову, Степан став першим учнем у класі. Справедливості ради треба відзначити, що вивчивши всі тонкощі російської мови, він до кінця життя зберіг сильний український акцент. Одним з його найкращих шкільних приятелів став Абрам Йоффе, з яким Степан підтримував дружні стосунки і в зрілому віці.

На час завершення навчання в училищі у 1896 році його батько значно збільшив свої статки і був у змозі послати Степана на навчання в Петербург, де талановитий юнак, який закінчив реальне училище з золотою медаллю, успішно здав вступні екзамени до Інституту інженерів шляхів (частіше його називали Шляховий інститут)— одному з найкращих навчальних закладів Російської імперії, де на той час працювали видатні математики й механіки М. В. Остроградський, В. Я. Буняковський, Б. Клапейрон, Г. Ламе, Д.І. Журавський, Ф.С. Ясинський та ін.

Успішно завершивши навчання в інституті у 1900 році С. Тимошенко відбуває річну обов'язкову військову службу в саперному батальйоні, дислокованому в Петербурзі. У 1902 році одружується з Олександрою Архангельською, студенткою медичної школи, яку знав із студентських років. З 1901 року до 1904 року працює у механічних лабораторіях спочатку Шляхового, а пізніше Політехнічного інститутів.

Для розширення знань з опору матеріалів С. Тимошенко, який добре знав французьку та німецьку мови, додатково вивчив англійську і переклав з англійської «Курс з математичної теорії пружності» О.І. Лава, з німецької «Опір матеріалів» А. Феппля, самостійно поглиблював свої знання з математики. На час літньої відпустки 1904 р. С. Тимошенко поїхав до Німеччини для ознайомлення з досягненнями передових технічних шкіл. Особливе значення для нього мали лекції і лабораторні заняття з механіки та опору матеріалів професора А. Феппля в Мюнхенському політехнікумі. Пізніше у Ґеттінґенському університеті під керівництвом директора інституту прикладної механіки професора Л. Прандтля молодий учений поповнив свою технічну освіту. Досліджуючи бокову стійкість двотаврової балки в умовах кручення, він вивів рівняння кручення і сформулював умови стійкості балки. Ці дослідження були використані у його дисертаційній роботі.

У 1906 році Тимошенко виграв конкурс на заміщення посади професора кафедри опору матеріалів Київського політехнічного інституту. Повернення до рідної України на таку високу посаду було персональним тріумфом для Степана. Влітку того ж року в Ґеттінґенському університеті він досліджував важливу для будівництва проблему стійкості стиснутих пластин. Йому вдалося вивести трансцендентне рівняння, за яким можна було обчислювати критичне значення сил стискання пластин без їх деформування. У травні 1907 року С. Тимошенко захистив у Київському політехнічному інституті дисертацію на ступінь ад'юнкта прикладної механіки. Його діяльність як професора Київського політехнічного інституту була надзвичайно плідною й багатогранною. Він розширив і устаткував новими дослідними машинами лабораторію механічних випробувань, започаткував викладання курсу теорії пружності, оновив курс опору матеріалів та методику його викладання, написав для нього підручник, який спочатку був виданий у літографованому вигляді в 1908 році, а надрукований пізніше в 1911 році. Цей унікальний підручник з опору матеріалів пізніше був перекладений багатьма мовами і неодноразово перевидавався протягом півстоліття.

1909 року Тимошенка обрали деканом інженерного відділення. Попри завантаженість адміністративною та викладацькою роботою він продовжує інтенсивну наукову роботу, завершує монографію «Про стійкість пружних систем» (1910), у якій розглядає енергетичний підхід до проблем стійкості. Ця робота була відзначена премією видатного механіка Д. І. Журавського, встановленою Петербурзьким Шляховим інститутом.

У січні 1911 року разом з групою викладачів (з поміж них і Євген Патон) Тимошенко підписав різкий протест проти поліцейського свавілля щодо студентських заворушень, зумовлених антиукраїнською політикою Столипіна. Молодого професора одразу звільняють з роботи, позбавивши засобів до існування. Тут йому стали у пригоді 2500 золотих рублів премії Журавського. За частину з цих грошей Тимошенко з дружиною їдуть у довгу подорож до Європи і Англії, де він бере участь у математичному конгресі у Кембриджі. На цьому конгресі Тимошенко вперше познайомився з визначними англомовними лідерами в його професії, гігантами в галузі механіки – Лордом Рейлі та О.І. Лавом.

 У 1912 році він повертається до Петербурга, де, щоб мати змогу утримувати сім'ю, погоджується на погодинне читання лекцій у різних закладах. З січня 1913 він стає професором Шляхового інституту, невдовзі — професором Політехнічного та Електротехнічного інститутів. У Петербурзі він написав і видав дві частини курсу теорії пружності, які стануть основою майбутніх англомовних монографій з теорії пружності, проблем стійкості деформованих систем.

Наприкінці 1917 Тимошенко знову повертається до рідного Києва на посаду професора Київського політехнічного інституту на запрошення ради професорів інституту. На початку 1918 року у складі комісії, яку очолював академік В. І. Вернадський, Тимошенко активно працює над організацією Української Академії наук. За його пропозицією академія мала сприяти поглибленню взаємодії академічної науки і техніки. Подальша діяльність Української Академії наук, у якій вперше в світовій практиці в число академічних наук були введені технічні науки, підтвердив ефективність нових форм взаємодії вчених, конструкторів, інженерів, запропонованих Тимошенком. Восени 1918 року він був призначений одним з 12 академіків Української Академії наук та очолив організований ним Інститут технічної механіки (тепер Інститут механіки ім. С. П. Тимошенка). Проте, в умовах бурхливих подій в Україні, коли змінювалися уряди й режими, а в Києві велися військові дії, його діяльність на посадах професора політехнічного інституту, академіка і директора Інституту механіки не могла тривати довго. У вересні 1919 року Київ був захоплений деніківцями, а в грудні — більшовиками. Практично припинилися заняття в Політехнічному інституті, була паралізована діяльність Української Академії наук, академік В. Вернадський подався у відставку.

У 1920 році позбавлений роботи та засобів до життя, розуміючи загрозу більшовицької окупації, залишивши все своє майно, Тимошенко з сім’єю  сідають у останній поїзд з біженцями і покидають Україну. Тимошенкові не раз у його вигнанні допомагали його колишні учні. Одного разу він отримав дуже необхідний притулок від свого шанувальника, який колись прочитав одну з його книжок. Пізніше, будучи професором Стенфордського університету, Тимошенко з притаманним йому гумором говорив своїм студентам: «Це був найбільш практичний і корисний результат усього, що я написав». 

Врятувавшись від більшовиків і будучи поза межею їх досягнення, Тимошенко приймає пропозицію очолити кафедру опору матеріалів у Загребському політехнічному інституті (Югославія). У цей час він наймає учителя англійської мови, удосконалює своє володіння англійською мовою, що допомогло йому перекласти деякі свої роботи на англійську мову. Переклади він надіслав до О.І. Лава, який опублікував їх у Англії. Завдяки цьому ім’я Тимошенка стає відомим у  англомовному середовищі учених у теоретичній та прикладній механіці.

Навесні 1922 року учений отримує запрошення на роботу від однієї з американських фірм у місті Філадельфія, яка займається усуненням вібрацій і зрівноважуванням машин. Після довгих роздумів приймає пропозицію і виїжджає до США разом з дружиною і молодшою донькою Мариною. Старші діти Анна і Григорій залишаються в Берліні, щоб за порадою батька отримати ґрунтовну освіту у Берлінському політехнічному інституті. Невдовзі він переходить на роботу наукового консультанта відомої фірми «Вестінгауз»(Westinghouse Electric Corporation, East Pittsburg). У цей період публікує дві монографії: «Прикладна теорія пружності», «Проблеми вібрації в інженерній науці». Молода зірка Вестінгаузу Річард Содерберг згадував про Тимошенка: «Він був лише злегка за сорок, мав вражаючу зовнішність, носив борідку, і для молодих членів нашої групи, що відразу підпали під його вплив, він був мудрою старшою людиною з гострим почуттям гумору». Содерберг, який супроводжував Тимошенка на міжнародних конференціях був абсолютно «вражений надзвичайною кількістю знайомств у науковому світі, досягнутими Тимошенком за роки його подорожей і широким поширенням його робіт і теорій».

У 1927 учений повертається до викладацької роботи на посаді завідувача кафедри з дослідницької роботи Мічиганського університету. Читає лекції та працює з докторантами. При цьому він не полишає контактів з компанією «Вестінгауз». Щоліта відвідує Європу, де зустрічається зі своїми колегами з інших університетів. Під час роботи в Мічиганському університеті С. Тимошенко організував Відділ прикладної механіки при Американському товаристві інженерів-механіків (ASME), започаткував видання журналу «Прикладна механіка», заснував щонедільний семінар з теоретичної та прикладної механіки, видав фундаментальні праці «Опір матеріалів» (два томи, 1930), «Теорія пружності» (1933), «Теорія стійкості» (1936). Надзвичайно популярною стала заснована ним при університеті у 1929 року літня школа прикладної механіки для інженерів, викладачів університетів і технічних шкіл США.

У 1936 переїжджає до Пало Альто (Palo Alto), де на запрошення адміністрації Стенфордського універстету (Каліфорнія) очолює кафедру механіки. Там він продовжує заняття з докторантами, читає лекції з механіки та статики споруд, тонких пластин та оболонок, історії опору матеріалів. У 1940 році його обирають дійсним членом Національної академії наук США. З 1943 до 1960 року він працює на посаді професора кафедри механіки Стенфордського університету. За період роботи в Стенфордському університеті публікує ґрунтовні монографії: «Теорія пластинок і оболонок» (1940), «Статика споруд» (1945), «Вища динаміка» (1948), «Історія опору матеріалів» (1953).

Особисті враження студентів про Тимошенка були одностайними: « Він був таємничий: - богоподібна постать з аристократичною борідкою і вусами, вишуканий, високий і імпозантний, дуже приємний». Майже кожен рік він подорожував до Європи, зазвичай до Швейцарії, Німеччини або Англії. Завжди кораблем. Він не любив літаків, ніколи не водив автомобіль, не любив користуватись телефоном. Його протеже, колега і друг Джеймс Гір згадував, що Тимошенко був педантично пунктуальний, не зважаючи ні на що. Одного разу він був у Європі і його довго не бачили у кампусі університету. Та у день лекції професор зайшов в аудиторію разом з дзвінком. Він тільки що прибув на таксі після того, як океанський лайнер причалив у порту. Він безтурботно зняв свій плащ і свого фетрового капелюха, якого зазвичай носив, і спокійно почав читати лекцію на подив усім.

1951 року адміністрація Стенфордського університету назвала іменем Тимошенка Лабораторію інженерної механіки. У 1957 році Відділом прикладної механіки Американського товариства інженерів-механіків (ASME) «на честь Степана П. Тимошенка, всесвітньовідомого авторитета в галузі прикладної механіки, і пошанування його внеску як автора і вчителя» була заснована медаль Тимошенка. Нею щорічно нагороджують науковців за визначні досягнення в галузі прикладної механіки. Першим її отримав у рік заснування Степан Тимошенко з таким обґрунтуванням: «За безцінний внесок і особистий приклад як лідера нової ери у прикладній механіці».

У 1958 році Тимошенко відвідав Україну і Росію, вперше після того як виїхав у 1920 році. Його приймали по-королівськи. Це було різким контрастом до кінця 30-х років, коли він просив візу, щоб відвідати свого старіючого батька в Україні, але отримав відмову комуністів. Під час поїздки Тимошенко відвідав Львів (Інститут машинознавства та автоматики), Харків (Технологічний інститут), Київ (Інститут механіки), Москву (Інститут механіки та ін.), Ленінград (Інститут інженерів транспорту, Політехнічний інститут). Після цієї подорожі він написав книгу споминів «Як я пам'ятаю». Ще одну подорож в СРСР Степан Тимошенко здійснив у 1967 році. Відвідав рідні йому з дитинства Ромни, Київ, побував у Москві та Ленінграді.

У 86-річному віці (у 1964році) Тимошенко переїхав до Німеччини, до своєї доньки Ганни Степанівни Гельцельт-Тимошенко. Помер Степан Тимошенко у травні 1972 року на 94 році життя. Його прах було перевезено з Німеччини до Каліфорнії і поховано поряд з його дружиною Олександрою на цвинтарі Пало Альто Меса в Пало Альто (Каліфорнія).

Іменем Степана Тимошенка названо Інститут механіки Національної Академії України. У Києві на будинку, де він мешкав (вул. Гоголівська, 23), встановлено меморіальну дошку з його портретом, а на території Київської політехніки — пам'ятник. 1998 року в Україні випущено поштову марку, присвячену пам'яті Тимошенка. Одну з вулиць Львова названо вулицею Братів Тимошенків. До слова сказати, обидва молодші брати Степана Тимошенка отримали блискучу освіту: Сергій був відомим українським архітектором, Володимир був відомим економістом сільського господарства.

Степан Тимошенко, учений зі світовим імям, є автором понад 150 наукових праць.  

Його обрано членом академій наук і наукових товариств багатьох країн: Української (1918), СРСР (1928), Польської (1935), Французької (1939), Американської (1940), Італійської (1948) академій наук; почесним членом Лондонського королівського товариства (1944), Товариства українських інженерів Америки (1953); членом Наукового товариства ім. Шевченка (1923), Української вільної академії наук (1947), Спілки швейцарських інженерів. Почесні звання доктора honoris causa йому присвоїли Лехайський університет (США, 1938), Мічиганський університет (1938), Цюріхський вищий технічний університет (1947), Болонський університет (1954), Загребська політехніка (1956), Туринська політехніка (1960).

Березень 2017 року

Євген Козак – видатний український композитор.

Євген Теодорович Козак народився 22 квітня 1907 року у Львові, в сім’ї священика. Юнацькі роки провів у с. Колодне, на Львівщині (тепер Кам'янко-Бузький район Львівської області.), де постійно проживали його батьки.

Музичні та вокальні здібності проявив дуже рано. Жодне родинне свято чи сільський концерт не обходились без участі здібного до співу голосистого хлопця.

У п’ятнадцять років, Євген здав вступні іспити до п’ятого класу Львівської гімназії (1922-1927). Паралельно навчався у Вищому музичному Інституті ім. М.Лисенка (клас флейти та теоретичних дисциплін). Тут він з ентузіазмом став вивчати мистецьку спадщину композиторів-класиків – М. Лисенка, К. Стеценка, С. Людкевича й особливо М. Леонтовича. До часу навчання в гімназії належать перші композиторські спроби Є.Козака.

Свою музичну освіту Євген продовжив у Львівській консерваторії, а у 1930 році за порадою батька він почав одночасно навчатися на біологічному факультеті Львівського університету Яна Казимира.

Після смерті батька нелегкі матеріальні обставини змусили юнака пробивати собі дорогу самостійно.

Ще у 1928 році у Львові був організований студентський чоловічий квартет «Ревелєрси Євгена» («Львівські ревелєрси») під керівництвом Євгена Козака, у якому сам Євген брав участь. Спочатку квартет був організований з метою заробітку, студенти виступали у приватних кінотеатрах перед кіносеансами, згодом – на львівських естрадах, по радіо. Ансамбль активно пропагував українську естрадну, розважальну і танцювальну музику. Цікаво, що за фортепіано у цьому квартеті був майбутній головнокомандувач УПА Роман Шухевич, який здобув у Львові музичну освіту, а одним із солістів – його рідний брат Юрій Шухевич.

Робота з квартетом забирала багато часу, була напруженою та виснажливою, однак ця праця з одного боку дала Є.Козакові можливість закінчити Львівську консерваторію, а з іншого – дозволила багато експериментувати, перевіряти на практиці звучання, шукати нові виразові засоби. Для цього колективу Є. Козак створював обробки українських народних пісень, писав оригінальні твори легкого жанру. Поступово слава «Ревелєрсів Євгена» зростала, і квартет став відомим у Галичині.

А. Кос-Анатольський, Л. Яблонський та Є. Козак у Львові

Консерваторію Є.Козак закінчив 1932 року, але державні іспити здав лише в 1938 році. Після закінчення консерваторії Є.Козак стає учителем співів та музики у Львівській жіночій гімназії та в кооперативному ліцеї.

З 1939 року Є. Козак працює диригентом мішаного хору Львівського радіокомітету. У 1941-1944 рр. він викладає в Інституті народної творчості музично-теоретичні предмети.

У важкі воєнні роки Євген Козак був змушений додатково працювати в театрі “Веселий Львів”, який був заснований у 1942 році і належав за формою до театру-вар’єте. Непросто було створити людині добрий настрій у воєнні часи, тут потрібен був великий талант. Євген Козак був душею театру і долучився до успіху і як автор музики до вистав, і як директор “Веселого Львова”.

В повоєнні роки Є. Козак працює керівником вокального квартету при Львівській філармонії, музичним редактором у Львівському радіокомітеті, а пізніше викладає у музичному училищі, педагогічному інституті, Львівській консерваторії.

З 1959 року Є. Козак переходить на роботу завідуючого кафедрою музично-педагогічного факультету Львівської консерваторії. Згодом він стає проректором консерваторії з навчальної та наукової роботи.

Так уже склалося, що кафедрою композиції Львівської консерваторії в різні періоди завідували непересічні музиканти. З 1973-го по 1975 рік кафедрою завідував Євген Козак. Між іншим, у наш час цією кафедрою завідує видатний композитор, Герой України, член-кореспондент академії мистецтв України, професор Мирослав Скорик.

Євген Козак, будучи вокальним композитором, радив учням писати музику на поетичні тексти. «Поезія запрограмовує набір емоцій, що їх має виразити музикою композитор» - говорив композитор.

З 1975 року Євген Козак займав посаду в.о. професора Львівської консерваторії (гармонія, хорове аранжування).

В консерваторії він працював до кінця життя (1988).

Свій композиторський шлях Є. Козак розпочав із створення естрадно-розважальної музики. Його естрадні пісні, такі як, наприклад, “Львівський вальс”, “Стрийський парк” “Львів’янки” й особливо тангові мелодії, були настільки популярними, що Є. Козака свого часу вважали одним із основоположників української естради в Галичині.

Розвиток української музики після другої світової війни відзначався винятково складними умовами свого становлення. З одного боку, сталінське «керівництво культурою» накладало важкий відбиток на творчу фантазію, сковувало свободу творчості. В Україні, як і у всьому СРСР музика виконувала ідеологічну функцію, піддавалась жорсткому керівництву з боку відповідних органів, що значно знижувало її художній рівень. Професор Степан Стельмащук у своїх спогадах про Євгена Козака у тижневику «Неділя» пише зокрема про те як КДБ зацікавилося композитором, коли він відкрито говорив про те, що автором пісні «Гуцулка Ксеня» є Ярослав Барнич. Як відомо Барнич був у свій час членом легіону УСС. Стельмащук згадує, що композитора викликали у КДБ і сказали: «Нє лєзь нє в свойо дєло». Саме так і не інакше: «Нє лєзь! »

В таких задушливих умовах «виживають» ті жанри, які за своєю природою є більш демократичними і невибагливими в сенсі професіоналізму. У 50-і  -  60-і роки («пісенна епоха») були написані та широко виконувались ліричні пісні Платона Майбороди, Анатолія Кос-Анатольського, Євгена Козака. Ці пісні залишаються популярними і у наш час.

Не секрет,що у радянські часи кожен композитор повинен був мати у своєму творчому портфелі хоча б одну, а краще декілька пісень відповідного ідеологічного змісту, що прославляли б партію, Леніна, комсомол і всі інші керівні органи. Не минула ця доля і Євгена Козака (хорові твори «Слава Великому Жовтню» на вірші Андрія Пашка, «Пісня про партію»).

Кохаючись усім серцем в українській народній пісні, Євген Козак глибоко вивчив таємниці народнопісенної творчості та проникнув у її художньо-виконавську суть.

Особливо близьким для нього було виконання пісень хором без музичного супроводу - a capella. Тому, акапельний різновид обробки, який утвердив в українській музиці М. Леонтович, здобув у творчості Є. Козака найбільшого поширення. Свого часу в неофіційних колах культурної громадськості Є. Козака називали “львівським Леонтовичем”.

Опираючись на величезний досвід своїх попередників, і, передовсім, М. Лисенка, М. Леонтовича, К. Стеценка, а також і своїх сучасників – С. Людкевича, М. Колесси, Євген Козак зумів сказати в опрацюваннях народних пісень своє неповторне слово. Він розширив художньо-виразові межі жанру до високого віртуозного та творчо-мистецького рівня, показав невичерпність авторської фантазії, став воістину композитором-новатором. У його творчому доробку опрацювання гуцульських, лемківських, бойківських, а також закарпатських та буковинських народних пісень.

Окрім народних пісень композитор часто вдавався й до опрацювання пісень літературного походження - “Стоїть гора високая” (сл. Л.Глібова), “Чорнії брови, карії очі” (сл. К. Думитрашка, мел. Д. Бонковського), “Ніч яка, Господи, зоряна, ясная” (сл. М.Старицького), та пісень на слова Т.Шевченка: “Думи мої”, “Реве та стогне Дніпр широкий”, “Якби мені черевики”, “Ой три шляхи широкії”, “Садок вишневий коло хати”, “По діброві вітер виє”, “Ой одна я, одна”.

У творчій спадщині композитора є і ряд опрацювань стрілецьких пісень: “Човник хитається”, “Накрила нічка”, “Ой чого ти зажурився”, “Казала дівчина”, “Ой там при долині” (1937), “За твої, дівчино”, “Ірчик”, “І снилося з ночі дівчині”, “Не сміє бути в нас страху” тощо.

Хорові “в’язанки” українських народних пісень Є. Козака можна з упевненістю вважати своєрідними “хоровими концертами” на українській народнопісенній основі (“Невдале залицяння”, “Лучче було не ходити”, “Не женився – не журився”, “Гей, браття-опришки” і ін.). Подібних новаторських і високомистецьких аналогів у нашій сучасній хоровій літературі не знаходимо.

Відомими творами Євгена Теодоровича Козака є театралізований концерт «Буковинське весілля» (1956); хори «Під небом України», «Цвіти, Україно!», «Вівчарик», «Вітер з полонини», «Буковинська полька» (1957) – на слова Івана Кутеня, «Утоптала стежечку» (1970) – на слова Тараса Шевченка, «Тарасу Шевченку» (1970); вокальні ансамблі; обробки українських народних пісень; обробки пісень на слова Тараса Шевченка для мішаного, жіночого та чоловічого хору – «Думи мої, думи мої» (1961), «Якби мені черевики» (1961), «Реве та стогне Дніпр широкий» (1964), «По діброві вітер виє» (1964), «Ой одна я, одна» (1964), «Ой три шляхи широкії» (1964), «Садок вишневий коло хати» (1964); музика до драматичних вистав.

Хорові опрацювання Євгена Козака є величезним здобутком всієї сучасної української музично-хорової культури. Вони вже увійшли до скарбниці нашої музичної культури як неперевершені мистецькі взірці. А створювані у вкрай несприятливих умовах, вони несуть сучасним шанувальникам хорової музики величезний заряд енерґії, оптимізму, віри у перемогу духу нашого народу, його неперевершеного мистецького генія.

Пісенні твори Євгена Козака написані на слова Ростислава Братуня «Стрийський парк», «Львівянки» і у наш час залишаються музичною візиткою міста Львова. Цікаво, що Мирослав Скорик зробив сучасну обробку мелодії «Стрийський парк» і включив цей твір у свій музичний альбом.

Композиторська і освітянська діяльність Євгена Козака були відзначені орденом «Знак пошани», медалями. У 1957 році він був удостоєний звання Заслужений діяч мистецтв УРСР.

Є.Т. Козак помер 27 грудня 1988 р. Похований у Львові на Личаківському цвинтарі.

Поучення Володимира Мономаха – видатний світський твір давньої Русі .

У 2017 році минає 900 років з часу написання Великим князем київським Володимиром Мономахом "Поучення дітям" - видатного світського твору давньої Русі – України.

Для кращого розуміння цієї пам’ятки філософсько-наставницького жанру спочатку варто відновити у пам’яті особистість автора цього знаменитого твору.

  Великий князь київський Володимир (Василь) Мономах (*1053 - †19 травня 1125) – нащадок двох могутніх на той час європейських династій – Давньоруської та Візантійської був визначним політиком, полководцем, законотворцем, мислителем, письменником; людиною освіченою і глибоко віруючою.

Син Всеволода Ярославовича (сина Ярослава Мудрого) і Марії, дочки візантійського імператора Костянтина IX Мономаха, як написано у літописі, відзначався добротою і гарною зовнішністю - "…був красивий лицем, очі у нього були великі, волосся рудувате й курчаве, чоло високе, борода широка. Зростом він не був особливо високий, але міцний тілом і дуже сильний".

Ставши Великим київським князем після Київського повстання 1113 року, Володимир розробив і написав набір законів – Статут Володимира Мономаха. Статут був прийнятий представниками вищої феодальної знаті у селі Берестові під Києвом. Складався Статут з 69 статей, що містили норми кримінального, цивільного та судового права. Статут робив деякі поступки міським низам. Наприклад, Статут обмежував лихварські відсотки до 25% річних, забороняв перетворювати на раба неспроможного купця-боржника, якщо неспроможність сталася внаслідок нещасного випадку і тому подібне.

Народ дуже любив князя Володимира за його справедливість, хоробрість, виваженість, правдивість, щирість, доброту. У літописі читаємо, що коли Володимир засів на Київському престолі, то він «просвітив Руську землю, наче сонце, промені пускаючи, і слава його розійшлася по всіх землях».

У 1873 р. видатний український учений Микола Костомаров у своїй "Руській історії в жиггєописах її найголовніших діячів" писав про Володимира Мономаха: "Між давніми князями до татарського періоду після Ярослава ніхто не залишив по собі такої гучної і доброї пам'яті, як Володимир Мономах, князь діяльний, сильний волею, котрий вирізнявся здоровим глуздом серед своєї братії, князів руських".

При тому великий князь був надзвичайно віруючою людиною. На думку нашого історика та археолога Сергія Олександровича Висоцького – дослідника графіті та фресок Софії Київської - саме Мономах єдиний із тогочасних можновладців, залишив на стінах Софії Київської два надписи: "Господи, поможи рабу своєму Василеві, грішному, поможи йому, Господи" та "Господи, поможи рабу своєму Володимиру на многії літа і дай прощення гріха на день судний", що робить його винятковою особою як з історичного, так і з психологічного погляду.

В Лаврентієвському літописі наведено легенду, нібито Володимир Мономах одержав від свого діда по матері, візантійського імператора Константина IX Мономаха барми і корону (шапку Мономаха), які були символом імператорської влади. Шапка Мономаха нині зберігається в Оружейній палаті у Москві.

Головним твором Володимира Мономаха, що дійшов до нас, є відоме "Поучення дітям", вміщене у Лаврентіївському літописі  — своєрідний духовний заповіт нащадкам. Основна ідея "Поучення" — необхідність збереження державної єдності як запоруки безпеки країни. В ньому утверджуються норми та ідеали християнської моралі: співчуття, доброчинність, милосердя, а також справедливість, яка і розглядається як істинна законність.

Написав Володимир Мономах "Поучення" у досить поважному віці. Історики вважають, що твір постав десь у середині лютого 1117 року.

Починається "Поучення" з представлення автора:

"Я, недостойний, дідом своїм Ярославом, благословенним, славним, наречений у хрещенні Василієм, [а] руським іменем Володимир, отцем улюбленим і матір’ю своєю [з] Мономахів  у благочесті наставлений, дітям моїм у доброчесності домогтись успіхів бажаючи, се пишу поучення вам, улюблені , і задля християнських людей, бо скільки оберіг  [їх] я по милості божій  і отчою молитвою од усяких бід! "

Володимир у цих словах описує себе, як нащадка Ярослава Мудрого  і візантійської династії Мономахів та пояснює, що ціль цього поучення є не тільки навчити дітей – правителів Русі - як досягти успіхів, але і як уберегти простий народ від наруги та забезпечити йому достойне життя у Руській державі.

Видатний мислитель та письменник, - будучи успішним князем, воїном та можновладцем, - будує своє поучення на прикладах з власного життя і свого великого досвіду. Він навчає дітей благородства, порядності, доброзичливості; наставляє дотримуватись взятих зобов’язань. Треба зауважити, що навіть сучасні вчені часто вживають у своїх філософських творах приклади з повсякденного життя для пояснення і поширення своїх ідей.

Великий князь у короткому "Поученні" чітко і з прикладами сформулював своє бачення правителів Руси, як людей благородних, глибоко порядних, працьовитих та турботливих, сміливих та сильних, які не ставлять особисте збагачення вище інтересів держави. Володимир застерігає дітей від безмірного незаконного накопичення багатства: "Лучче єсть у праведника мале, аніж багатство беззаконників велике. Бо рамена грішників сокрушаться, а праведників укріплює господь. "

Великий князь радить дітям не лінуватись, навчає не надіятись на посадників чи збирачів податі. Іншими словами запорука успіху: довіряй, та перевіряй. І хоча наступні слова звучать авторитарно, не забуваймо у який час "Поучення" були написані: "Що належало робити отроку моєму — те сам я робив: ділá на війні і на ловах, уночі і вдень, на спеці і на холоді, не даючи собі супокою. На посадників не покладаючись, ні на биричів, сам робив я [все], що було треба. Весь порядок і в домі своїм — се я наводив, і в ловчих ловчий порядок сам держав, і в конюхів, і про соколів, і про яструбів [я сам дбав].

Також і бідного смерда, і вбогу вдовицю не давав я сильним обидити, і за церковним порядком, і службою сам наглядав. "

Закінчується "Поучення" словами, які коротко узагальнюють і підводять підсумок усього сказаного у творі :

"Та не осудіте мене, діти мої, ні інший хто, прочитавши [се], бо не хвалю я себе, ні одвагу свою, а хвалю Бога і прославляю милість його, що мене, грішного і недостойного стільки літ оберігши од того смертного часу, не лінивим мене, недостойного, сотворив був, [а] на всякі діла людські здатного. Тож, сю грамотку прочитаючи, постарайтеся на всякі добрі діла, славлячи Бога зо святими його.

Смерті бо, діти, не боячись ні [на] раті, ні од звіра, діло мужеське робіте, як вам Бог дасть. Бо коли я од війни, і од звіра, і од води, [і] з коня падаючи, [не помер], то ніхто й із вас не зможе покалічитись і вбитися, допоки не буде [се] Богом звелено. А якщо од Бога буде смерть, то ні отець, ні мати, ні брати не зможуть [від неї] одняти, бо хоча добре [се] — берегтися, [та] Боже оберігання ліпше єсть од людського. "

Через багато століть, Микола Костомаров у своїй "Руській історії в жиггєописах її найголовніших діячів" писав про Володимира Мономаха: " За ним в історії залишиться те велике значення, що, живучи в суспільстві, яке ледве виходило з варварського стану, перебуваючи у такому середовищі, де кожен ганявся за вузькими, користолюбними цілями, ще майже не розуміючи святості права і договору, один Мономах тримав прапор загальної для всіх правди і збирав під нього сили Руської землі". І до цієї оцінки українського історика навряд чи можна щось додати.

Можна хиба що дивуватися, як багато з написаного Володимиром Мономахом у "Поученні дітям", залишається актуальним і у наш космічний вік демократії та високих технологій.

Тереса Барановська

Липень 2016 року