Микола Олександрович Капустянський – Генерал-Хорунжий УНР, Видатний діяч націоналістичного руху, Воєнний Історик, Літератор.

Видатний українець, який починав свою кар’єру ще у лавах царської армії, Микола Капустянський народився 6 лютого 1880 року (за іншими відомостями, 1 лютого 1879) у селі Чумаки, нині Томаківський район, Дніпропетровська область, Україна (тоді Катеринославська губернія) у родині священника. Від самого дитинства він виховувався в християнському дусі, і у 1899 році закінчив 4-класну Катеринославську духовну семінарію.

Сталося так, що юнакові судилася не духовна, а воєнна кар’єра. У 1900 році він був покликаний до армії на військову службу до 134-го піхотного Феодосійського полку (Катеринослав).

У 1904 році, після закінчення Одеського піхотного юнкерського училища, у ранзі підпоручника до 105-го піхотного Оренбурзького полку (Вільно) зголосився добровільно до участі в російсько-японській війні. З 18 березня 1905 року був приділений до 8-го Східно-Сибірського стрілецького полку, що перебував на Далекому Сході. В армії виявив великі здібності і відвагу. 

7 квітня 1906 року — після завершення війни повернувся до 105 Оренбурзького піхотного полку у Вільні.

У травні 1908 року був прийнятий до Імператорської Миколаївської військової академії у Петербурзі. В 1912 році закінчив академію, написавши працю «Повітряна розвідка»; за успішне закінчення академії був нагороджений орденом св. Анни III ступеня.

За виявлену особисту хоробрість у першій світовій війні він був нагороджений кількома орденами і Георгіївською зброєю.

Останнє звання Капустянського у російській армії – полковник. 

Після більшовицького перевороту М. Капустянський залишив російське військо.

Українець не лише за походженням, а й у серці – М. Капустянський не міг стояти осторонь подій, які вирували в його Батьківщині. Не підтримавши ні більшовиків, ні царську армію, попри те, що прослужив у її лавах певний час, він знайшов своє покликання в лоні українського війська. У листопаді 1918 року він уже очолював Канцелярію Військово-Ученого Комітету Головного Управління Генштабу Української держави. У 1919 році наказом Головної Команди Військ УНР йому було присвоєно звання Генерала-хорунжого.

Генерала-хорунжого завжди підтримувала дружина Надія Осипівна(16.11.1891 р.н.) у дівоцтві Калішевська. Відомо, що під час активних дій військ УНР та перебування штабу в Житомирі Надія також була поруч.

 25 листопада 1919 року Микола Капустянський був інтернований польською владою до табору у Ланцуті. Для перетину кордону з Польщею Надія разом з чоловіком одержала паспорт. Він мав силу з 1 січня 1921 року по 1 січня 1922 року, як і паспорт Капустянського, і дає змогу встановити, що у складні для українського війська часи вона таки дісталася до Польщі і побувала в Варшаві 14 червня 1921 року. На останній сторінці паспорта міститься штамп Бюро біженців з України в м. Ченстохові  17 травня 1921 року. Надія зареєструвалася в бюро біженців однак чи одержала від нього будь-яку допомогу невідомо.  У 1923 році член  редакційної колегії військового видання Война и мир - Весник военной науки и техники  В. Колосовський писав у листі до Капустянського з Берліна (мовою оригіналу): «Вы имеете прелестную жену и нежного, чуткого сердцем друга. Думаю, что в эти дни искания она много лучей света вносит в Вашу жизнь.»

Генерал-хорунжий українського війська виживав у скрутні часи під час інтернування до Ланцуту саме завдяки літературній діяльності і попри поразку українських сил в національно-визвольних змаганнях не полишав патріотичної справи, працював над науковим воєнним журналом, гуртував довкола себе патріотично налаштованих товаришів і вірив в Україну.

У 1921 році у Львові вийшла друком його найвідоміша монографія «Похід українських армій на Київ-Одесу в 1919р.» (дві перші частини), у якій він переповів увесь біль страшних подій національно-визвольних змагань, перебування України в облозі ворожих військових сил, дав оцінки причинам поразок українського війська. Ця книга, що не раз перевидавалася, знайомить читача з маловідомими матеріалами української військової історії 1917–1921 рр. Зокрема, ця праця Миколи Капустянського представляє офіційну точку зору уряду Української народної республіки, подає детальний опис бойових дій Армії УНР навесні–влітку 1919 р.

У 1923 році Капустянський переїхав у Париж, де став одним із засновників Українського воєнно-історичного товариства. Він брав активну участь у діяльності української еміграції у Франції, з 1924 керував організацією ―Українська громада у Франції. У 1929 був учасником Першого конгресу українських націоналістів у Відні, на якому був обраний заступником голови президії конгресу. Увійшов до складу проводу українських націоналістів, призначений його референтом по військових питаннях (з 1933 керував цією референтурою разом з генералом В. Курмановичем). У 1930-х рр. генерал М. Капустянський керував перевишколом колишніх старшин Армії УНР і УГА у станиці ОУН неподалік Данціґа. У 1932–1938 голова Українського народного, а потім національного союзу. Видавав у Франції журнал ― Військові Знання. У 1934 році організував у Парижі Українську громаду. Після того як до неї увійшли ще кілька українських товариств, виник Український Народний Союз, який став одним із співзасновників Організації Українських Націоналістів. 

У  1935-1936 роках перебував у США і Канаді в організаційній місії ОУН. У 1939 році учасник 2-го Великих зборів Організації українських націоналістів у Римі, належав до числа прихильників Андрія Мельника, що конкурував зі Степаном Бандерою. З 1940 року, після розколу в ОУН, Капустянський став одним з лідерів ОУН(м).

Після початку другої світової війни, слідом за наступальними німецькими військами Микола Капустянський прибув до окупованого німцями Києва у надії на відновлення української державності. У 1941 році - заступник голови Української національної ради в Києві, брав участь в установчих зборах. Заснував Українське військове суспільство імені П. Полуботка, намагався формувати українські військові частини у складі Вермахту, очолив Інститут вивчення української визвольної боротьби.

Переконавшись, що німці змінили свою політику по відношенню до України,  наприкінці 1941 року Капустянський виїхав до Відня, згодом — до Львова, де в 1942-1944 роках намагався керувати процесом створення партизанських частин ОУН-Мельника для боротьби з німецькою і радянською окупацією.

З 1945 року, перебуваючи в еміграції у Мюнхені, продовжував активно брати участь у діяльності української націоналістичної еміграції як один з найближчих сподвижників А. Мельника.

З 1948 року Капустянський - військовий міністр уряду УНР у вигнанні , член Вищої військової ради, йому було надане військове звання генерал-поручика, потім — генерал-полковника.

Діяльність українських націоналістів у вигнанні(екзилі) загалом, і Миколи Капустянського зокрема, важко переоцінити. 22 серпня 1992 року президент УНР в екзилі Микола Плав'юк передав грамоту Державного центру УНР Президентові України Леоніду Кравчуку. Це означало, що українська незалежна держава, проголошена 24 серпня 1991 року, є правонаступницею Української Народної Республіки.

Микола Капустянський був учасник 3-го, 4-го і 5-го Великих зборів ОУН(м), з 1964 року — глава сенату Українського націоналістичного Руху — обраний на великому зборі 19-25 липня.

Генерал Капустянський навіть у поважному віці тримався бадьоро, шукав товариства між «молодою війною», з дуже великими симпатіями ставився до всіх колишніх вояків Дивізії «Галичина». Для нього було найбільшою приємністю почути, що поміж ветеранами-«дивізійниками» є ентузіасти військовознавства. Найбільшим його бажанням було, щоб у еміґрації спільними силами видавати серйозний, репрезентативний військовий журнал, який засвідчував би перед усіма народами світу живучість української військової науки.

На шпальтах журналу Військові Знання М. Капустянський  до останнього привертав увагу світової спільноти до проблем військових українськомовних фахових видань в СРСР, а точніше до їхньої відсутності, підкреслюючи, що в українських частин в СРСР немає власного фахового видання рідною мовою. Військовий та воєнний історик Ф. Кордуба згадував слова Капустянського: ―Українські вояки в радянській армії не мають ані одної військової газети або журналу, ні одного військового підручника або інших видань у рідній мові. Це доказує, що також радянська армія є одним з найсильніших русифікаторських засобів в руках Москви.

Генерал Капустянський був кавалером українських нагород: Хреста Симона Петлюри і Галицького Хреста

Основні праці Миколи Капустянського:

·       Похід Українських армій на Київ-Одесу в 1919 році (1921-1922, 1946).

·       Українська збройна сила й українська національна революція (1936).

·       Перша Українська Дивізія УНА. Історія Українського Війська. - Вінніпеґ, І. Тиктор, 1953

Микола Олександрович Капустянський помер 19 лютого 1969 року в Мюнхені.

22 січня 2010 року Генерал-хорунжий армії УНР Микола Капустянський був урочисто перепохований на Личаківському цвинтарі у Львові.

Квітень 2018 року