Перемога Буде

 ПЕРЕМОГА БУДЕ

І шумить, і гуде,

Аж земля кругом іде,

То москаль, задерши ніс,

В Україну жене.

Плани були Київ взяти,

Та дійти аж за Карпати,

Бо кацап зовсім здурів

Всю Вкраїну захотів!

Плаче Ірпінь, Плаче Буча, 

Бо москаль той дуже злючий.

Зажурилась Україна:

Порятує хто мене?!

Наш Залужний козак

Швидко плечі розправляв,

Гарпуна у руки взяв

Й москаля вгаратав.

Москаля схопила $качка:

Де той блендер? Де та прачка?

І ракетов точкаУ

Полетів у москву…

Ванька! Ваня как я рада.

Толька нам тєбя нє нада.

Лучше б било на посадє,

Посєщать твой гроб на «ладє»!

     *****

І шумить, і гуде,

Дрібний дощик паде…

Вірте Люди в ВСУ,-

ПЕРЕМОГА БУДЕ!!!

ТВБ жовтень 22 р

Директорія оголосила війну большевикам (16 січня 1919 року)

Події Першої світової війни 1914-1918 років та Лютневої революції 1917 року стали каталізатором для українського національно визвольного руху і привели до відновлення власної української повноцінної державності – Української Народної Республіки (УНР).

У цей бурхливий період відродження УНР самоудосконалювалась і перейшла три фази:

·       Центральна Рада

·       Гетьманат

·       Директорія.

УНР була визнана як суверенна держава большевицькою Росією і ще тридцятьма державами світу. Як суверенна держава УНР брала участь у переговорах і була одним з підписантів Брестського мирного договору.

13 листопада 1918 року керівництво большевицької Росії офіційно розірвало Брестський договір. Росія стала готуватись до збройної агресії проти української держави.

31 грудня 1918 року Директорія запропонувала Раді Народних Комісарів РСФРР переговори про мир. Під час переговорів радянська сторона відкинула звинувачення у веденні неоголошеної війни, лицемірно заявивши, що жодних російських регулярних військ в Україні немає. (Вдумливий читач тут, напевно, проведе паралелі з заявами Росії про війська у Донбасі у наш час.)

3 січня 1919 року війська Червоної армії захопили Харків, де через три дні ухвалили рішення про нову назву радянської України - тепер це була Українська Соціалістична Радянська Республіка (УСРР).

Директорія спочатку обмежувалась численними дипломатичними попередженнями про порушення суверенітету УНР Росією.

Та після ще однієї заяви наркома (міністра) закордонних справ Росії Георгія Чичеріна про відсутність їхніх військ в УНР, 16 січня 1919 року Директорія оголосила війну большевикам.

У цій війні сили були далеко не рівні.

В умовах зростаючої загрози захоплення Києва радянськими військами Директорія провела ряд символічних демонстрацій своєї суверенності: по-перше, 22 січня 1919 р. вона відсвяткувала формальне об’єднання («Акт злуки») УНР з утвореною ще восени Західноукраїнською Народною Республікою (ЗУНР), а по-друге, 22—28 січня про вела в Києві засідання Трудового конгресу, якому приділялася роль революційного парламенту.

Наприкінці січня – на початку лютого 1919 року російські большевицькі війська просунулися вглиб України, розбили основне угрупування військ Директорії під Києвом і 5 лютого зайняли Київ.

11 лютого 1919 року Володимир Винниченко залишив посаду голови Директорії і передав свої повноваження Симону Петлюрі.

Війська С. Петлюри продовжували чинити опір завойовникам. Та восени 1920 року російсько-большевицька 14-а армія під командуванням І. Уборевича розгромили 35-ти тисячну армію Директорії між Дністром і Збручем. Залишки військ перейшли через Збруч на територію контрольовану Польщею, де були роззброєні і інтерновані.

Розуміючи власну поразку, голова Директорії С. Петлюра 11 жовтня 1920 року оголосив про припинення існування її як вищого державного органу УНР в Україні.

Далі уряд УНР працював в екзилі (у вигнанні).

Травень 2018 року

Микола Олександрович Капустянський – Генерал-Хорунжий УНР, Видатний діяч націоналістичного руху, Воєнний Історик, Літератор.

Видатний українець, який починав свою кар’єру ще у лавах царської армії, Микола Капустянський народився 6 лютого 1880 року (за іншими відомостями, 1 лютого 1879) у селі Чумаки, нині Томаківський район, Дніпропетровська область, Україна (тоді Катеринославська губернія) у родині священника. Від самого дитинства він виховувався в християнському дусі, і у 1899 році закінчив 4-класну Катеринославську духовну семінарію.

Сталося так, що юнакові судилася не духовна, а воєнна кар’єра. У 1900 році він був покликаний до армії на військову службу до 134-го піхотного Феодосійського полку (Катеринослав).

У 1904 році, після закінчення Одеського піхотного юнкерського училища, у ранзі підпоручника до 105-го піхотного Оренбурзького полку (Вільно) зголосився добровільно до участі в російсько-японській війні. З 18 березня 1905 року був приділений до 8-го Східно-Сибірського стрілецького полку, що перебував на Далекому Сході. В армії виявив великі здібності і відвагу. 

7 квітня 1906 року — після завершення війни повернувся до 105 Оренбурзького піхотного полку у Вільні.

У травні 1908 року був прийнятий до Імператорської Миколаївської військової академії у Петербурзі. В 1912 році закінчив академію, написавши працю «Повітряна розвідка»; за успішне закінчення академії був нагороджений орденом св. Анни III ступеня.

За виявлену особисту хоробрість у першій світовій війні він був нагороджений кількома орденами і Георгіївською зброєю.

Останнє звання Капустянського у російській армії – полковник. 

Після більшовицького перевороту М. Капустянський залишив російське військо.

Українець не лише за походженням, а й у серці – М. Капустянський не міг стояти осторонь подій, які вирували в його Батьківщині. Не підтримавши ні більшовиків, ні царську армію, попри те, що прослужив у її лавах певний час, він знайшов своє покликання в лоні українського війська. У листопаді 1918 року він уже очолював Канцелярію Військово-Ученого Комітету Головного Управління Генштабу Української держави. У 1919 році наказом Головної Команди Військ УНР йому було присвоєно звання Генерала-хорунжого.

Генерала-хорунжого завжди підтримувала дружина Надія Осипівна(16.11.1891 р.н.) у дівоцтві Калішевська. Відомо, що під час активних дій військ УНР та перебування штабу в Житомирі Надія також була поруч.

 25 листопада 1919 року Микола Капустянський був інтернований польською владою до табору у Ланцуті. Для перетину кордону з Польщею Надія разом з чоловіком одержала паспорт. Він мав силу з 1 січня 1921 року по 1 січня 1922 року, як і паспорт Капустянського, і дає змогу встановити, що у складні для українського війська часи вона таки дісталася до Польщі і побувала в Варшаві 14 червня 1921 року. На останній сторінці паспорта міститься штамп Бюро біженців з України в м. Ченстохові  17 травня 1921 року. Надія зареєструвалася в бюро біженців однак чи одержала від нього будь-яку допомогу невідомо.  У 1923 році член  редакційної колегії військового видання Война и мир - Весник военной науки и техники  В. Колосовський писав у листі до Капустянського з Берліна (мовою оригіналу): «Вы имеете прелестную жену и нежного, чуткого сердцем друга. Думаю, что в эти дни искания она много лучей света вносит в Вашу жизнь.»

Генерал-хорунжий українського війська виживав у скрутні часи під час інтернування до Ланцуту саме завдяки літературній діяльності і попри поразку українських сил в національно-визвольних змаганнях не полишав патріотичної справи, працював над науковим воєнним журналом, гуртував довкола себе патріотично налаштованих товаришів і вірив в Україну.

У 1921 році у Львові вийшла друком його найвідоміша монографія «Похід українських армій на Київ-Одесу в 1919р.» (дві перші частини), у якій він переповів увесь біль страшних подій національно-визвольних змагань, перебування України в облозі ворожих військових сил, дав оцінки причинам поразок українського війська. Ця книга, що не раз перевидавалася, знайомить читача з маловідомими матеріалами української військової історії 1917–1921 рр. Зокрема, ця праця Миколи Капустянського представляє офіційну точку зору уряду Української народної республіки, подає детальний опис бойових дій Армії УНР навесні–влітку 1919 р.

У 1923 році Капустянський переїхав у Париж, де став одним із засновників Українського воєнно-історичного товариства. Він брав активну участь у діяльності української еміграції у Франції, з 1924 керував організацією ―Українська громада у Франції. У 1929 був учасником Першого конгресу українських націоналістів у Відні, на якому був обраний заступником голови президії конгресу. Увійшов до складу проводу українських націоналістів, призначений його референтом по військових питаннях (з 1933 керував цією референтурою разом з генералом В. Курмановичем). У 1930-х рр. генерал М. Капустянський керував перевишколом колишніх старшин Армії УНР і УГА у станиці ОУН неподалік Данціґа. У 1932–1938 голова Українського народного, а потім національного союзу. Видавав у Франції журнал ― Військові Знання. У 1934 році організував у Парижі Українську громаду. Після того як до неї увійшли ще кілька українських товариств, виник Український Народний Союз, який став одним із співзасновників Організації Українських Націоналістів. 

У  1935-1936 роках перебував у США і Канаді в організаційній місії ОУН. У 1939 році учасник 2-го Великих зборів Організації українських націоналістів у Римі, належав до числа прихильників Андрія Мельника, що конкурував зі Степаном Бандерою. З 1940 року, після розколу в ОУН, Капустянський став одним з лідерів ОУН(м).

Після початку другої світової війни, слідом за наступальними німецькими військами Микола Капустянський прибув до окупованого німцями Києва у надії на відновлення української державності. У 1941 році - заступник голови Української національної ради в Києві, брав участь в установчих зборах. Заснував Українське військове суспільство імені П. Полуботка, намагався формувати українські військові частини у складі Вермахту, очолив Інститут вивчення української визвольної боротьби.

Переконавшись, що німці змінили свою політику по відношенню до України,  наприкінці 1941 року Капустянський виїхав до Відня, згодом — до Львова, де в 1942-1944 роках намагався керувати процесом створення партизанських частин ОУН-Мельника для боротьби з німецькою і радянською окупацією.

З 1945 року, перебуваючи в еміграції у Мюнхені, продовжував активно брати участь у діяльності української націоналістичної еміграції як один з найближчих сподвижників А. Мельника.

З 1948 року Капустянський - військовий міністр уряду УНР у вигнанні , член Вищої військової ради, йому було надане військове звання генерал-поручика, потім — генерал-полковника.

Діяльність українських націоналістів у вигнанні(екзилі) загалом, і Миколи Капустянського зокрема, важко переоцінити. 22 серпня 1992 року президент УНР в екзилі Микола Плав'юк передав грамоту Державного центру УНР Президентові України Леоніду Кравчуку. Це означало, що українська незалежна держава, проголошена 24 серпня 1991 року, є правонаступницею Української Народної Республіки.

Микола Капустянський був учасник 3-го, 4-го і 5-го Великих зборів ОУН(м), з 1964 року — глава сенату Українського націоналістичного Руху — обраний на великому зборі 19-25 липня.

Генерал Капустянський навіть у поважному віці тримався бадьоро, шукав товариства між «молодою війною», з дуже великими симпатіями ставився до всіх колишніх вояків Дивізії «Галичина». Для нього було найбільшою приємністю почути, що поміж ветеранами-«дивізійниками» є ентузіасти військовознавства. Найбільшим його бажанням було, щоб у еміґрації спільними силами видавати серйозний, репрезентативний військовий журнал, який засвідчував би перед усіма народами світу живучість української військової науки.

На шпальтах журналу Військові Знання М. Капустянський  до останнього привертав увагу світової спільноти до проблем військових українськомовних фахових видань в СРСР, а точніше до їхньої відсутності, підкреслюючи, що в українських частин в СРСР немає власного фахового видання рідною мовою. Військовий та воєнний історик Ф. Кордуба згадував слова Капустянського: ―Українські вояки в радянській армії не мають ані одної військової газети або журналу, ні одного військового підручника або інших видань у рідній мові. Це доказує, що також радянська армія є одним з найсильніших русифікаторських засобів в руках Москви.

Генерал Капустянський був кавалером українських нагород: Хреста Симона Петлюри і Галицького Хреста

Основні праці Миколи Капустянського:

·       Похід Українських армій на Київ-Одесу в 1919 році (1921-1922, 1946).

·       Українська збройна сила й українська національна революція (1936).

·       Перша Українська Дивізія УНА. Історія Українського Війська. - Вінніпеґ, І. Тиктор, 1953

Микола Олександрович Капустянський помер 19 лютого 1969 року в Мюнхені.

22 січня 2010 року Генерал-хорунжий армії УНР Микола Капустянський був урочисто перепохований на Личаківському цвинтарі у Львові.

Квітень 2018 року

Сікорський Іван Олексійович – психіатр, психолог, лікар, педагог, громадський діяч (1842–1919).

Іван Олексійович Сікорський народився 26 травня 1842 р. в селі Антонове Сквирського повіту Київської губернії в родині священика. Початкову освіту здобув у місцевому духовному училищі, продовжив навчання в Київській духовній семінарії. Після закінчення курсу медичних наук в університеті Св. Володимира (жовтень 1869 р.) залишився на 3 роки при ньому для підготовки до професорського звання.
У 1872 р. Іван Олексійович захистив дисертацію "Про лімфатичні судини легенів", радою університету йому було присвоєно звання доктора медицини. З 1873 року працював у Петербурзі.
У 1884 році вчений отримав пропозицію перейти у Московський університет, але відмовився та повернувся до Київського університету, де працював професором упродовж 26 років, майже до своєї смерті.
Його монографія "Про заїкання" була перекладена німецькою та зробила ім’я Сікорського відомим за кордоном.

Іван Олексійович Сікорський одним із перших психологів у Європі експериментував, спостерігаючи за розумовою діяльністю учнів. В 1879 р. його обрали членом-кореспондентом Бельгійського королівського медичного товариства, 1882 р. він став іноземним членом-кореспондентом Паризького товариства громадської медицини і професійної гігієни, а також членом Товариства психіатрів і Товариства російських лікарів (Санкт-Петербург).
Ученого цікавили різні психолого-педагогічні проблеми, серед них —психологічне значення дитинства, дошкільного періоду. Він одним із перших вітчизняних педагогів звернув увагу на дошкільний вік як на окремий період дитинства, присвятивши цьому важливому питанню багато психологічних і педагогічних розвідок. Серед найвідоміших — «Воспитание в возрасте первого детства» (1884 р.), «Душа ребёнка» (1901 р.). У цих працях підкреслюється психологічне значення дошкільного періоду.

Він не лише займався дослідженням фізіологічного та психологічного розвитку дитини, а й брав активну участь у суспільному і педагогічному житті Києва. 30 вересня 1907 р. його обрали директором Київського педагогічного фребелівського інституту (першого і єдиного на початку ХХ ст. вищого навчального закладу, який готував вихователів і керівників дитячих садків) і головою Київського фребелівського товариства. 26 жовтня 1908 р. на урочистому відкритті Товариства Іван Олексійович Сікорський сказав про те, що потрібно «уметь распознать детскую душу, по возможности раньше определить и предусмотреть будущее человека в ту пору, когда он ещё, возможно, не научился отличать правую руку от левой, когда не умеет стоять на своих ногах или проговаривать слова».
У січні 1910 р. вченому було присвоєно звання заслуженого професора Київського університету Св. Володимира.

Треба відзначити, що Іван Сікорський мав неприховано українофобські погляди та заперечував існування окремого українського народу. Зокрема, Сікорський тримався російських націоналістичних, монархічних та антисемітичних поглядів.
Сікорський Іван Олексійович був почесним членом київського клубу російських націоналістів і стояв на позиціях триєдиного російського народу та малоросійства та вважав українців малоросами, південно-західною гілкою єдиного російського народу, а не окремим етносом.
У своїй доповіді в "Київському клубі російських націоналістів" 7 лютого 1913 року під заголовком "Росіяни та українці" Сікорський різко розкритикував працю Михайла Грушевсьського про Київську Русь, у якій той заявив про потребу окремо рахувати народності росіян та українців під час перепису населення. Зокрема Сікорський заявив:
"Етнографічний термін "українці" у зв'язку з відсутністю об'єкту, тобто етнографічно окремого народу, не має підстав існувати, а визначення території назвою "Україна" втратило свою початкову адміністративну потребу й тому сам термін здається непотрібним, на кшталт іменування "Священна Римська Імперія" або "Московське царство"".
Перелом у житті Івана Олексійовича Сікорського стався того ж 1913 році, коли він виступив як експерт у справі Бейліса (інспірованого судового процесу проти людини, безпідставно звинуваченої у вбивстві з ритуальною метою православного хлопчика). Іван Олексійович Сікорський висловив припущення, що ці ритуальні дії були здійснені фанатиками-сектантами іудейського віросповідання. Психолога звинуватили в «юдофобстві», від нього почала відвертатися демократично налаштована інтелігенція. Прогресивна преса в Росії та Європі різко й негативно висловилася на його адресу.

Іван і його дружина Марія (Зінаїда) Стефанівна, уроджена Темрюк-Черкасова були відомими медиками. Медицині вони віддавалися серцем і душею. Окрім медицини, обоє мали широку загальну освіту, чудово зналися на музиці, літературі, мистецтві. Вони виховали пятеро дітей: Сергія, Ольгу, Олену, Лідію, Ігоря.
 
Будинок Сікорських у Києві, Ярославів Вал 15-а

Старший син Сергій закінчив Морський кадетський корпус у Санкт-Петербурзі і загинув у першій світовій війні. Наймолодший син, Ігор Сікорський, емігрував у 1918 році спочатку у Францію а потім у Сполучені Штати Америки та став видатним авіаконструктором.
Ігор Сікорський(син Івана Олексійовича) під впливом української діаспори став асоціювати себе з Україною. У 1933 році він писав Василю Галичу: " Мій рід, який походить з села на Київщині, де мій дід і прадід були священиками, є чисто українського походження".
Помер Іван Олексійович Сікорський 14 лютого 1919 р. в Києві від інфаркту після допиту у ЧК, на якому його змушували звернутися через пресу до молодшого сина авіаконструктора Ігоря з вимогою повернутися з еміграції.

Іван Олексійович похований на Байковому цвинтарі в Києві. Відповідно до волі вченого, особисту бібліотеку, що налічувала понад 1 200 томів, було подаровано університетові.
Сікорський є автором понад 100 наукових праць, багатьох монографій і посібників, у тому числі близько 50 з загальної психології.

Іван Олексійович Сікорський, син священика, став прототипом образу Св. Іоанна.Образ намалював Віктор Васнецов, розписуючи Володимирівський собор у Києві.

Квітень, 2018 р.

Останній німець

                                              

Багато написано про війну. Автори описують героїв і зрадників, окупантів і визволителів, великі битви і перемоги. Але були ще звичайні, жахливі, моторошні, ламаючі долі будні війни, які цивільні люди мусили перемучити, перебути, пережити.

Влодик покинув рідне село N і батьківську хату шістнадцятирічним хлопцем. У місті життя було нелегким. Вже було хотів повернутися назад, та випадок звів його з колишнім односельчанином, який запропонував роботу у перукарні і у себе вдома, а взамін обіцяв навчити перукарського ремесла. За якийсь час Влодик став добрим майстром. Тепер навіть був у змозі матеріально допомагати матері та братам і сестрам, що залишились у селі. І ось, коли здавалося, що життя починає входити в колію, коли знайшов собі пару, почалася війна. Совєти, які прийшли у місто у вересні 1939 року, драпонули з міста, розстрілявши бранців в підвалах НКВД і міліції. Розстрілювали під духовий оркестр, заглушаючи звуки пострілів, щоби скрити від людей свій кровавий злочин. Після дводенного затишку у місто без бою зайшли німці. Влодик ранком за звичкою спішив на роботу, коли дорогу йому перекрила німецька піхота СС. Йшли вони, всі як на підбір високі, з закоченими по лікті рукавами, впевнено відбиваючи крок.

Злегка зажевріла та швидко розвіялась з вітром іскра надії, що німці допоможуть відновити суверенну українську державу.

Та сталося навпаки, життя у місті ставало все тяжчим, навпіл голодним. Ранньою весною 1943 року Влодик вирішив повернутись у рідне село. Його молода дружина відразу погодилася. І ось пожитки спаковані у валізки і вони у вагоні львівського поїзда. Поряд з ними розмістились дві монашки, що їхали до Сокальського кляштора. Трималися з ними разом на львівському вокзалі, пересаджуючись на сокальський поїзд, уникаючи німецьких патрулів.

Галицьке приграничне село N війна захопила зненацька і раптово. Німецька окупація тривала більше трьох років. У селі був розміщений невеликий німецький гарнізон. Німці насаджували свої порядки, забирали у селян худобу і провіант для нужд свого війська, висилали молодь на роботу до Німеччини. Склад гарнізону часто змінювався. Фронт перемістився далеко на схід, а тут було відносно спокійно, тому прикомандировані сюди офіцери навіть викликали до себе жінок і коханок.

Влодикова родина з радістю зустріла молоде подружжя, хоча самі ледве зводили кінці з кінцями. Мати з молодшою сестрою ще і доглядали за будинком вчителя. Будинок був двоповерховим і стояв у центральній частині села. Сталося так, що вчитель з дружиною у 1939 році на літні вакації поїхав до Швейцарії, та через війну і окупацію не зміг повернутися у село.

За скромним обіднім столом збиралося багато людей, бо і сестра Зося з чоловіком також вернулася додому. А тут ще і єдина за усю війну бомба впала в центрі села і частково зруйнувала будинок вчителя, поранила маму і вбила молодшу сестру Марію. Біль і страждання згуртували родину.  Підтримували і допомагали один одному як могли. Влодик з Сянею тимчасово переселилися у аварійний тепер будинок вчителя. На першому поверсі у кімнаті поряд з кухнею Влодик облаштував перукарню. Маленька кімната з тріщиною у стіні по другу сторону від кухні служила їм спальнею. На другому поверсі вціліла лише одна кімната. До неї вели напівзруйновані сходи. Посеред тої кімнати стояв вчительський рояль посипаний пилом та дрібними обломками штукатурки.

Коли в гарнізоні появилися два молоді офіцери австрійці, вони якось довідалися про інструмент, почистили та настроїли рояль, і  щовечора приходили грати на ньому. До війни вони, мабуть, були музикантами, бо грали досить майстерно. Веселі вальси Штрауса лунали гулко у цій невеселій оселі, нагадуючи про молодість і мирні часи. Незабаром австріяки стали приходити з двома гарненькими блондинками, яких запросили з Відня. Це був час, коли прийшов наказ про німецькі аусвайси. Всі повинні були пройти перевірку і отримати нові документи. Дівчата з Відня не мали необхідних паперів для отримання аусвайсів. Німці запідозрили, що дівчата – єврейки. Стали їх допитувати, посилати запити до Відня, а потім розстріляли. Австрійців заарештували і відправили до повітового міста. Через два тижні офіцери повернулися з ув’язнення.  Їм дали день, щоб зібратися перед відправкою на східний фронт.

Якби дівчата не поспішили з виробленням документів, вони, можливо, би пережили цю війну. Бо партизани незабаром спалили будинок у повітовому місті разом з усіма паперами і довідками для аусвайсів.

З’єднання Ковпака пересувалось через Галичину. Командування з’єднання мобілізувало мужчин села з возами на кілька днів і ночей для транспортування партизанів і спорядження.

Десь відразу після цього приїхали з повітового міста два криті грузовики з німецькими солдатами і офіцерами. Зупинились перед будинком вчителя і троє офіцерів зайшли у кухню до Сяні. На ламаній польській мові їх командир почав розпитувати про партизанів. Питав скільки їх. Сяня відповіла, що сама не бачила, але люди розповідали, що партизанів багато і йшли вони через навколишні ліси три доби. Німці переглянулися між собою, явний страх і паніка промайнули у їх очах. Вони ненадовго покинули дім і через якийсь час повернулися з конфіскованою/вкраденою качкою. Старший розглянувся по кухні, зняв з полички банку з кавою. Кава ця належала вчителеві і молоді тимчасові господарі не брали її ніколи. Наказав зварити каву, додати молока і розлити по склянках. Качку наказав обскубати і спекти, наголосивши, щоб не варила попередньо, а спекла в духовці. Коли німаки вийшли, Сяня швиденько взялася до роботи. Обшпарила і обскубала гарненько качку, поклала її в баняк і зварила. Бульйон занесла у підвал, качку приправила і поставила пекти. Тим часом зварила каву з молоком і розлила по склянках.  Коли німці вернулися, старший наказав каву злити назад у баняк. Налив одну склянку і наказав: «Пий!»

-        Я не хочу кави

-        Пий! – наказав ще раз.

Зрозуміла Сяня, що німачисько перевіряє чи немає у каві отрути і випила каву.

Тоді вони взялися їсти качку. «Ти її варила!» - сказав старший.

-        Ні. Я її спекла як ви сказали, - відповіла не моргнувши оком.

Офіцер не повірив, але глянувши на її округлений живіт, промовчав. Німці з’їли качку, запили кавою і поїхали в сторону Романівського лісу.

На ранок наступного дня повертався селом лише один грузовик наладований тілами німецьких солдатів. Сяня усміхнулася про себе: «А ви боялися каву пити…».

Підходила зима і Влодик винайняв пів будиночку у свого товариша недалеко від учительського дому, де продовжував працювати у перукарні. Односельчани платили за послуги негусто і натурою: хто принесе у кишені кілька картоплин, хто кварту молока, хто яйце від чудом врятованої від німців курки.

У новій оселі було тепло, затишно. Незабаром появилася і колисочка. Одна лише була незручність – у сусідньому будиночку квартирували німці.

Одного ранку, коли Сяня розвішувала випрані пеленки на подвір’ї, підійшов до неї молодий німець і спитав: «Коли ти кладеш дитину спати вдень?» Вона відповіла, але повернувшись додому зі страхом почала думати: «Що треба тому німачиськові? Чому він цікавився, коли дитина спить?». В голові роїлися погані думки та моторошні сцени насильства, про які чула від людей. Найгірше те, що не було навіть з ким поділитися своїми страхами, бо Влодик у цей день зранку поїхав у повітове місто у справах.

Десь коло полудня, лише тільки Сяня заколисала свою маленьку донечку, якій за кілька днів мав сповнитися місяць, у двері тихенько постукав німець. Відчинила йому, намагаючись не показувати переляку.

Він зайшов, окинув оком охайну кімнату, підсунув стілець до дитячої колиски і тихо присів дивлячись на дитину. Сяня ледве жива спостерігала за ним, вдаючи що складає пеленки. Німець сидів, дивився на сплячу дитину і сльози стали котитися по його щоках. Здавалося, що минула вічність, коли нарешті  він встав, витер сльози і пішов до дверей. Вже у дверях пояснив, що отримав листа з дому. У нього народилася дитина вже після того, як його мобілізували і відправили на війну. Жінка у листі описувала йому як їх дитинка спить і  усміхається уві сні. То він хотів подивитись на сплячу дитину приблизно такого ж віку.

Німець пішов, а Сяня впіймала себе на думці, що співчуває цьому молодому чоловікові, вирваному війною з життя. Він, певно, був порядною людиною і був би зразковим батьком. Та злий демон оволодів Німеччиною, накрив своїм чорним крилом цілу Європу і це українське село. Чи побачить батько свою дочку? Чи його доля лише солоні сльози на щоках?

Минуло ще кілька місяців повних тривог і недоспаних ночей. Німецькі піхотинці, яких гнали на фронт, дуже відрізнялися від тої першої лінії з закоченими по лікоть рукавами. Тепер ішли і старі, і криві, і кульгаві та не дуже в ногу.

Німці відступали. Вже стало видно заграву на південному небі, що не згасала ні вдень ні вночі. Говорили, що то йде велика битва за Львів. Одного ранку, ще перед сходом сонця, солдати з автоматами стали виганяти людей з домівок у центр села, оголосили, що сюди пересувається лінія фронту, село буде знищене, і під конвоєм відправили всіх на північ в сторону Волині. Людська маса рухалася повільно і понуро під плач дітей та голосні перемовини конвоїрів. Влодик ніс якісь пожитки, Сяня притискала до грудей дитину. Розвиднилося. Колону стали переганяти машини з німцями. Десь опівдні колону обігнала однокінна бричка, у якій замість сидіння була прикріплена балія. У балії сидів німецький офіцер і поганяв нещасного коника, тікаючи у свою Німеччину. Ця картина була настільки комічною, що змучені переходом люди стали сміятися і оглядаючись навкруги помітили, що їх конвоїрів вже давно нема і що вони бачать спину останнього німця, що втікає у балії з їх землі. Німець втікав не оглядаючись, а услід йому лунав сміх змучених людей.

Відтак колона спокійно розвернулася і люди більш бадьорим кроком рушили назад в сторону свого села. Не було великої радості у їх очах, боялися совєтської окупації не менше, ніж німецької. Чули, що у війну вступила Америка, то в душі була примарна надія, що нова окупація буде недовгою.

Березень 2018 року

Таємниця Маленького Міста

Маленькі містечка як краплинки ранкової роси розсипані на листочку – карті повоєнної Галичини. Такі ж чистенькі і свіжі, такі ж подібні одне на одне і такі різні.

Місто S – це кілька довгих вулиць паралельних до річки, на високому березі якої S вигідно розташувалося. Маленькі затишні провулки між ними ділять місто на затишні зелені квадратики. Вулички вимощені цеглою, чисто підметені і вишкрябані. А як випаде рясний літній дощ, то теплі потоки води гамірливо течуть вздовж вулиць, щоб бути поглинутими каналізаційними люками прикритими решітками. Розвагою для дітей було босоніж стояти у цих потічках дощової теплої води і спостерігати як вода з шумом зникає за решітками.

Місто невелике, то люди знаються між собою. Та плітки не в моді. Життя нелегке, то і нема часу пліткувати за щоденними клопотами.

Друга світова війна розпочалася у вересні 1939 року, коли радянські війська появилися у місті, і влада польська змінилася на «совєтську». Влітку 1941 року з-за річки посипався вогняний шквал і за ним німці увійшли у місто. У 1944 радянські війська повернулися. То у розмовах люди ділили своє життя на «за Польщі», «за перших совєтів», «за німців», «за других совєтів». Бувало хтось починав свою розповідь словами: «Було це давно, ще за Польщі…».

Розміщене практично у центрі Європи українське місто відчувало на собі важку ходу історії. А старші люди пам’ятали ще і першу світову війну і недовге перебування тут царського війська.

Місто зберігало свою ідентичність, свою душу у всі ці нелегкі часи.                                               

Після другої світової війни частина міста була повністю знищена. Там розвалини поросли травою і зіллям. Цю зруйновану частину міста називали таким чужим та дивним словом «гєто».

Міщани у повоєнні роки виживали як могли. Копали городи вздовж річки, розводили домашню птицю, дрібну худобу. Коли не вистачало корму, жінки бувало просили дітей: «Піди до гєта, нарви трави для кріликів».

-        Мамо, а чому то називається гєто?

-        Бо до війни там жили євреї. А німці цей центральний діловий район міста огородили і назвали гєто. Євреїв вивозили у яр за містом і розстрілювали.

-        А потім розбомбили весь район?

-        Ні, то вже як совєти відвойовували місто, то скинули кілька бомб.

Неохоче містяни говорили про часи окупації. Ніби якесь табу накладено було на цю тему. 

У місті ще було декілька зруйнованих війною будинків поза гєтом. Їх по одному стали відбудовувати.

Останнім взялися за відбудову двоповерхової кам’яниці, що біля костела. Казали,  що до війни там була цукерня – невелика цукеркова фабрика пана М.. Тепер, при других совєтах, пан М. став продавцем і, в умовах постійного дефіциту, був людиною відносно заможною і поважаною. Так ось, коли розчищали розвалини, знайшли у підвалі скелет. Судово-медична експертиза встановила, що скелет належав молодій жінці і пролежав він у цукерні з часів війни. У скелета ліва сторона черепа була проломлена. Тобто загинула дівчина від удару чимось важким у голову.

Звістка моментально облетіла місто.

І тут ніби спало табу з окупаційних спогадів. І згадали сусіди, що пан М. і його дружина, тоді ще наречена, пані С до війни товаришували з єврейкою їх одноліткою. Коли прийшли німці, вони ніби з доброго серця згодилися переховувати її. Батьки дівчини залишалися у гєто, та вона якось умудрялася передавати вісточки про себе. Та раптом вісточки припинилися. Батьки почали розпитувати спочатку пана М і пані С., але вони лише підсміювались і говорили, що нічого не знають. Нещасні батьки не добившись від «друзів» дочки нічого, почали розпитувати сусідів. Казали, що віддали все цінне, що мали, панові М, аби врятувати любиму дитину.

Фашисти знищили всіх у гєто і вся історія забулася. Жахлива знахідка у підвалі цукерні короткий час займала людей, не було жодного розслідування а, тим більше суду.

А пан М. і пані С. одружилися і стали виховувати сина, батьківську втіху і надію. Пан М. тішився сином, що ріс міцним і здоровим. Любив влаштовувати змагання з боротьби з сусідськими дітьми і гордився, що його син поборював всіх. Але не довго так було. Сталося так, що кінь вдарив їх сина копитом. Залишився хлопчик живим, але на лиці під лівим оком мав жахливий червоний шрам – печатку кінської підкови. Не відомо, що відчував чи згадував пан М. дивлячись на сина. Червона печатка переслідувала його скрізь. Пан М. почав хворіти, дістав гангрену. Лікарі відрізали йому стопу, потім ногу. Гангрена перекинулась на другу ногу і він помер. Незабаром померла і пані С..

Чи то повільно і невблаганно здійснився суд Божий над людьми, які уникли суду людського? Чи то карма? Ніхто не відповість цікавому.

А місто, переживши всі страхіття воєн, знущання різних влад, вивезення у Сибір, стоїть собі спокійно над річкою, впевнено споглядаючи на світ. Вся наруга сплила з нього, як літня дощова вода через решітки каналізації.

Височать над ним бані церков, у божій благодаті цвітуть щовесни сади, обіцяючи багатий урожай добрим і працьовитим людям. І батьки продовжують навчати дітей добра простим попередженням: «Не роби зла людям, бо Бог тебе покарає!»

І є правда велика в тому нехитрому повчанні.

Степан Тимошенко – всесвітньо відомий видатний український учений, батько сучасної теоретичної і прикладної механіки.

Степан Прокопович Тимошенко народився 23 грудня 1878 року в селі Шпотівка Конотопського повіту Чернігівської губернії (нині Конотопський район Сумської області) у родині землеміра Прокопа Тимофійовича Тимошенка (1847—1932) та його дружини Юзефіни Яківни Сарнавської (1854—1922)  — доньки відставного військового. Прокіп Тимошенко походив з кріпацької родини, проте за щасливим збігом обставин (його сестра стала дружиною українського землевласника пана Степана Кандиби) отримав початкову освіту у поміщицькому домі, пізніше закінчив у Харкові дворічну школу землемірів і з часом став землевласником.

Початкову освіту Степан отримав вдома під керівництвом відомого педагога Коваленка, наприкінці травня 1889 року він успішно склав конкурсні іспити і був зарахований на навчання до реального училища повітового міста Полтавської губернії Ромни. Попервах Степан мав певні проблеми у навчанні, оскільки навчали в училищі російською мовою, а в його родині спілкувалися тільки українською. Та, опанувавши російську мову, Степан став першим учнем у класі. Справедливості ради треба відзначити, що вивчивши всі тонкощі російської мови, він до кінця життя зберіг сильний український акцент. Одним з його найкращих шкільних приятелів став Абрам Йоффе, з яким Степан підтримував дружні стосунки і в зрілому віці.

На час завершення навчання в училищі у 1896 році його батько значно збільшив свої статки і був у змозі послати Степана на навчання в Петербург, де талановитий юнак, який закінчив реальне училище з золотою медаллю, успішно здав вступні екзамени до Інституту інженерів шляхів (частіше його називали Шляховий інститут)— одному з найкращих навчальних закладів Російської імперії, де на той час працювали видатні математики й механіки М. В. Остроградський, В. Я. Буняковський, Б. Клапейрон, Г. Ламе, Д.І. Журавський, Ф.С. Ясинський та ін.

Успішно завершивши навчання в інституті у 1900 році С. Тимошенко відбуває річну обов'язкову військову службу в саперному батальйоні, дислокованому в Петербурзі. У 1902 році одружується з Олександрою Архангельською, студенткою медичної школи, яку знав із студентських років. З 1901 року до 1904 року працює у механічних лабораторіях спочатку Шляхового, а пізніше Політехнічного інститутів.

Для розширення знань з опору матеріалів С. Тимошенко, який добре знав французьку та німецьку мови, додатково вивчив англійську і переклав з англійської «Курс з математичної теорії пружності» О.І. Лава, з німецької «Опір матеріалів» А. Феппля, самостійно поглиблював свої знання з математики. На час літньої відпустки 1904 р. С. Тимошенко поїхав до Німеччини для ознайомлення з досягненнями передових технічних шкіл. Особливе значення для нього мали лекції і лабораторні заняття з механіки та опору матеріалів професора А. Феппля в Мюнхенському політехнікумі. Пізніше у Ґеттінґенському університеті під керівництвом директора інституту прикладної механіки професора Л. Прандтля молодий учений поповнив свою технічну освіту. Досліджуючи бокову стійкість двотаврової балки в умовах кручення, він вивів рівняння кручення і сформулював умови стійкості балки. Ці дослідження були використані у його дисертаційній роботі.

У 1906 році Тимошенко виграв конкурс на заміщення посади професора кафедри опору матеріалів Київського політехнічного інституту. Повернення до рідної України на таку високу посаду було персональним тріумфом для Степана. Влітку того ж року в Ґеттінґенському університеті він досліджував важливу для будівництва проблему стійкості стиснутих пластин. Йому вдалося вивести трансцендентне рівняння, за яким можна було обчислювати критичне значення сил стискання пластин без їх деформування. У травні 1907 року С. Тимошенко захистив у Київському політехнічному інституті дисертацію на ступінь ад'юнкта прикладної механіки. Його діяльність як професора Київського політехнічного інституту була надзвичайно плідною й багатогранною. Він розширив і устаткував новими дослідними машинами лабораторію механічних випробувань, започаткував викладання курсу теорії пружності, оновив курс опору матеріалів та методику його викладання, написав для нього підручник, який спочатку був виданий у літографованому вигляді в 1908 році, а надрукований пізніше в 1911 році. Цей унікальний підручник з опору матеріалів пізніше був перекладений багатьма мовами і неодноразово перевидавався протягом півстоліття.

1909 року Тимошенка обрали деканом інженерного відділення. Попри завантаженість адміністративною та викладацькою роботою він продовжує інтенсивну наукову роботу, завершує монографію «Про стійкість пружних систем» (1910), у якій розглядає енергетичний підхід до проблем стійкості. Ця робота була відзначена премією видатного механіка Д. І. Журавського, встановленою Петербурзьким Шляховим інститутом.

У січні 1911 року разом з групою викладачів (з поміж них і Євген Патон) Тимошенко підписав різкий протест проти поліцейського свавілля щодо студентських заворушень, зумовлених антиукраїнською політикою Столипіна. Молодого професора одразу звільняють з роботи, позбавивши засобів до існування. Тут йому стали у пригоді 2500 золотих рублів премії Журавського. За частину з цих грошей Тимошенко з дружиною їдуть у довгу подорож до Європи і Англії, де він бере участь у математичному конгресі у Кембриджі. На цьому конгресі Тимошенко вперше познайомився з визначними англомовними лідерами в його професії, гігантами в галузі механіки – Лордом Рейлі та О.І. Лавом.

 У 1912 році він повертається до Петербурга, де, щоб мати змогу утримувати сім'ю, погоджується на погодинне читання лекцій у різних закладах. З січня 1913 він стає професором Шляхового інституту, невдовзі — професором Політехнічного та Електротехнічного інститутів. У Петербурзі він написав і видав дві частини курсу теорії пружності, які стануть основою майбутніх англомовних монографій з теорії пружності, проблем стійкості деформованих систем.

Наприкінці 1917 Тимошенко знову повертається до рідного Києва на посаду професора Київського політехнічного інституту на запрошення ради професорів інституту. На початку 1918 року у складі комісії, яку очолював академік В. І. Вернадський, Тимошенко активно працює над організацією Української Академії наук. За його пропозицією академія мала сприяти поглибленню взаємодії академічної науки і техніки. Подальша діяльність Української Академії наук, у якій вперше в світовій практиці в число академічних наук були введені технічні науки, підтвердив ефективність нових форм взаємодії вчених, конструкторів, інженерів, запропонованих Тимошенком. Восени 1918 року він був призначений одним з 12 академіків Української Академії наук та очолив організований ним Інститут технічної механіки (тепер Інститут механіки ім. С. П. Тимошенка). Проте, в умовах бурхливих подій в Україні, коли змінювалися уряди й режими, а в Києві велися військові дії, його діяльність на посадах професора політехнічного інституту, академіка і директора Інституту механіки не могла тривати довго. У вересні 1919 року Київ був захоплений деніківцями, а в грудні — більшовиками. Практично припинилися заняття в Політехнічному інституті, була паралізована діяльність Української Академії наук, академік В. Вернадський подався у відставку.

У 1920 році позбавлений роботи та засобів до життя, розуміючи загрозу більшовицької окупації, залишивши все своє майно, Тимошенко з сім’єю  сідають у останній поїзд з біженцями і покидають Україну. Тимошенкові не раз у його вигнанні допомагали його колишні учні. Одного разу він отримав дуже необхідний притулок від свого шанувальника, який колись прочитав одну з його книжок. Пізніше, будучи професором Стенфордського університету, Тимошенко з притаманним йому гумором говорив своїм студентам: «Це був найбільш практичний і корисний результат усього, що я написав». 

Врятувавшись від більшовиків і будучи поза межею їх досягнення, Тимошенко приймає пропозицію очолити кафедру опору матеріалів у Загребському політехнічному інституті (Югославія). У цей час він наймає учителя англійської мови, удосконалює своє володіння англійською мовою, що допомогло йому перекласти деякі свої роботи на англійську мову. Переклади він надіслав до О.І. Лава, який опублікував їх у Англії. Завдяки цьому ім’я Тимошенка стає відомим у  англомовному середовищі учених у теоретичній та прикладній механіці.

Навесні 1922 року учений отримує запрошення на роботу від однієї з американських фірм у місті Філадельфія, яка займається усуненням вібрацій і зрівноважуванням машин. Після довгих роздумів приймає пропозицію і виїжджає до США разом з дружиною і молодшою донькою Мариною. Старші діти Анна і Григорій залишаються в Берліні, щоб за порадою батька отримати ґрунтовну освіту у Берлінському політехнічному інституті. Невдовзі він переходить на роботу наукового консультанта відомої фірми «Вестінгауз»(Westinghouse Electric Corporation, East Pittsburg). У цей період публікує дві монографії: «Прикладна теорія пружності», «Проблеми вібрації в інженерній науці». Молода зірка Вестінгаузу Річард Содерберг згадував про Тимошенка: «Він був лише злегка за сорок, мав вражаючу зовнішність, носив борідку, і для молодих членів нашої групи, що відразу підпали під його вплив, він був мудрою старшою людиною з гострим почуттям гумору». Содерберг, який супроводжував Тимошенка на міжнародних конференціях був абсолютно «вражений надзвичайною кількістю знайомств у науковому світі, досягнутими Тимошенком за роки його подорожей і широким поширенням його робіт і теорій».

У 1927 учений повертається до викладацької роботи на посаді завідувача кафедри з дослідницької роботи Мічиганського університету. Читає лекції та працює з докторантами. При цьому він не полишає контактів з компанією «Вестінгауз». Щоліта відвідує Європу, де зустрічається зі своїми колегами з інших університетів. Під час роботи в Мічиганському університеті С. Тимошенко організував Відділ прикладної механіки при Американському товаристві інженерів-механіків (ASME), започаткував видання журналу «Прикладна механіка», заснував щонедільний семінар з теоретичної та прикладної механіки, видав фундаментальні праці «Опір матеріалів» (два томи, 1930), «Теорія пружності» (1933), «Теорія стійкості» (1936). Надзвичайно популярною стала заснована ним при університеті у 1929 року літня школа прикладної механіки для інженерів, викладачів університетів і технічних шкіл США.

У 1936 переїжджає до Пало Альто (Palo Alto), де на запрошення адміністрації Стенфордського універстету (Каліфорнія) очолює кафедру механіки. Там він продовжує заняття з докторантами, читає лекції з механіки та статики споруд, тонких пластин та оболонок, історії опору матеріалів. У 1940 році його обирають дійсним членом Національної академії наук США. З 1943 до 1960 року він працює на посаді професора кафедри механіки Стенфордського університету. За період роботи в Стенфордському університеті публікує ґрунтовні монографії: «Теорія пластинок і оболонок» (1940), «Статика споруд» (1945), «Вища динаміка» (1948), «Історія опору матеріалів» (1953).

Особисті враження студентів про Тимошенка були одностайними: « Він був таємничий: - богоподібна постать з аристократичною борідкою і вусами, вишуканий, високий і імпозантний, дуже приємний». Майже кожен рік він подорожував до Європи, зазвичай до Швейцарії, Німеччини або Англії. Завжди кораблем. Він не любив літаків, ніколи не водив автомобіль, не любив користуватись телефоном. Його протеже, колега і друг Джеймс Гір згадував, що Тимошенко був педантично пунктуальний, не зважаючи ні на що. Одного разу він був у Європі і його довго не бачили у кампусі університету. Та у день лекції професор зайшов в аудиторію разом з дзвінком. Він тільки що прибув на таксі після того, як океанський лайнер причалив у порту. Він безтурботно зняв свій плащ і свого фетрового капелюха, якого зазвичай носив, і спокійно почав читати лекцію на подив усім.

1951 року адміністрація Стенфордського університету назвала іменем Тимошенка Лабораторію інженерної механіки. У 1957 році Відділом прикладної механіки Американського товариства інженерів-механіків (ASME) «на честь Степана П. Тимошенка, всесвітньовідомого авторитета в галузі прикладної механіки, і пошанування його внеску як автора і вчителя» була заснована медаль Тимошенка. Нею щорічно нагороджують науковців за визначні досягнення в галузі прикладної механіки. Першим її отримав у рік заснування Степан Тимошенко з таким обґрунтуванням: «За безцінний внесок і особистий приклад як лідера нової ери у прикладній механіці».

У 1958 році Тимошенко відвідав Україну і Росію, вперше після того як виїхав у 1920 році. Його приймали по-королівськи. Це було різким контрастом до кінця 30-х років, коли він просив візу, щоб відвідати свого старіючого батька в Україні, але отримав відмову комуністів. Під час поїздки Тимошенко відвідав Львів (Інститут машинознавства та автоматики), Харків (Технологічний інститут), Київ (Інститут механіки), Москву (Інститут механіки та ін.), Ленінград (Інститут інженерів транспорту, Політехнічний інститут). Після цієї подорожі він написав книгу споминів «Як я пам'ятаю». Ще одну подорож в СРСР Степан Тимошенко здійснив у 1967 році. Відвідав рідні йому з дитинства Ромни, Київ, побував у Москві та Ленінграді.

У 86-річному віці (у 1964році) Тимошенко переїхав до Німеччини, до своєї доньки Ганни Степанівни Гельцельт-Тимошенко. Помер Степан Тимошенко у травні 1972 року на 94 році життя. Його прах було перевезено з Німеччини до Каліфорнії і поховано поряд з його дружиною Олександрою на цвинтарі Пало Альто Меса в Пало Альто (Каліфорнія).

Іменем Степана Тимошенка названо Інститут механіки Національної Академії України. У Києві на будинку, де він мешкав (вул. Гоголівська, 23), встановлено меморіальну дошку з його портретом, а на території Київської політехніки — пам'ятник. 1998 року в Україні випущено поштову марку, присвячену пам'яті Тимошенка. Одну з вулиць Львова названо вулицею Братів Тимошенків. До слова сказати, обидва молодші брати Степана Тимошенка отримали блискучу освіту: Сергій був відомим українським архітектором, Володимир був відомим економістом сільського господарства.

Степан Тимошенко, учений зі світовим імям, є автором понад 150 наукових праць.  

Його обрано членом академій наук і наукових товариств багатьох країн: Української (1918), СРСР (1928), Польської (1935), Французької (1939), Американської (1940), Італійської (1948) академій наук; почесним членом Лондонського королівського товариства (1944), Товариства українських інженерів Америки (1953); членом Наукового товариства ім. Шевченка (1923), Української вільної академії наук (1947), Спілки швейцарських інженерів. Почесні звання доктора honoris causa йому присвоїли Лехайський університет (США, 1938), Мічиганський університет (1938), Цюріхський вищий технічний університет (1947), Болонський університет (1954), Загребська політехніка (1956), Туринська політехніка (1960).

Березень 2017 року