Маленькі містечка
як краплинки ранкової роси розсипані на листочку – карті повоєнної Галичини.
Такі ж чистенькі і свіжі, такі ж подібні одне на одне і такі різні.
Місто S – це кілька довгих вулиць паралельних до
річки, на високому березі якої S вигідно розташувалося. Маленькі затишні провулки між ними ділять місто на
затишні зелені квадратики. Вулички вимощені цеглою, чисто підметені і
вишкрябані. А як випаде рясний літній дощ, то теплі потоки води гамірливо
течуть вздовж вулиць, щоб бути поглинутими каналізаційними люками прикритими
решітками. Розвагою для дітей було босоніж стояти у цих потічках дощової теплої
води і спостерігати як вода з шумом зникає за решітками.
Місто невелике,
то люди знаються між собою. Та плітки не в моді. Життя нелегке, то і нема часу
пліткувати за щоденними клопотами.
Друга світова
війна розпочалася у вересні 1939 року, коли радянські війська появилися у місті,
і влада польська змінилася на «совєтську». Влітку 1941 року з-за річки
посипався вогняний шквал і за ним німці увійшли у місто. У 1944 радянські
війська повернулися. То у розмовах люди ділили своє життя на «за Польщі», «за
перших совєтів», «за німців», «за других совєтів». Бувало хтось починав свою
розповідь словами: «Було це давно, ще за Польщі…».
Розміщене практично
у центрі Європи українське місто відчувало на собі важку ходу історії. А старші
люди пам’ятали ще і першу світову війну і недовге перебування тут царського
війська.
Місто зберігало свою ідентичність, свою душу у всі
ці нелегкі часи.
Після другої світової
війни частина міста була повністю знищена. Там розвалини поросли травою і
зіллям. Цю зруйновану частину міста називали таким чужим та дивним словом
«гєто».
Міщани у повоєнні
роки виживали як могли. Копали городи вздовж річки, розводили домашню птицю,
дрібну худобу. Коли не вистачало корму, жінки бувало просили дітей: «Піди до
гєта, нарви трави для кріликів».
-
Мамо,
а чому то називається гєто?
-
Бо до
війни там жили євреї. А німці цей центральний діловий район міста огородили і
назвали гєто. Євреїв вивозили у яр за містом і розстрілювали.
-
А
потім розбомбили весь район?
-
Ні,
то вже як совєти відвойовували місто, то скинули кілька бомб.
Неохоче містяни
говорили про часи окупації. Ніби якесь табу накладено було на цю тему.
У місті ще було
декілька зруйнованих війною будинків поза гєтом. Їх по одному стали
відбудовувати.
Останнім взялися
за відбудову двоповерхової кам’яниці, що біля костела. Казали, що до війни там була цукерня – невелика
цукеркова фабрика пана М.. Тепер, при других совєтах, пан М. став продавцем і,
в умовах постійного дефіциту, був людиною відносно заможною і поважаною. Так
ось, коли розчищали розвалини, знайшли у підвалі скелет. Судово-медична
експертиза встановила, що скелет належав молодій жінці і пролежав він у цукерні
з часів війни. У скелета ліва сторона черепа була проломлена. Тобто загинула
дівчина від удару чимось важким у голову.
Звістка
моментально облетіла місто.
І тут ніби спало
табу з окупаційних спогадів. І згадали сусіди, що пан М. і його дружина, тоді
ще наречена, пані С до війни товаришували з єврейкою їх одноліткою. Коли
прийшли німці, вони ніби з доброго серця згодилися переховувати її. Батьки дівчини
залишалися у гєто, та вона якось умудрялася передавати вісточки про себе. Та
раптом вісточки припинилися. Батьки почали розпитувати спочатку пана М і пані
С., але вони лише підсміювались і говорили, що нічого не знають. Нещасні батьки
не добившись від «друзів» дочки нічого, почали розпитувати сусідів. Казали, що
віддали все цінне, що мали, панові М, аби врятувати любиму дитину.
Фашисти знищили
всіх у гєто і вся історія забулася. Жахлива знахідка у підвалі цукерні короткий
час займала людей, не було жодного розслідування а, тим більше суду.
А пан М. і пані
С. одружилися і стали виховувати сина, батьківську втіху і надію. Пан М. тішився
сином, що ріс міцним і здоровим. Любив влаштовувати змагання з боротьби з
сусідськими дітьми і гордився, що його син поборював всіх. Але не довго так
було. Сталося так, що кінь вдарив їх сина копитом. Залишився хлопчик живим, але
на лиці під лівим оком мав жахливий червоний шрам – печатку кінської підкови.
Не відомо, що відчував чи згадував пан М. дивлячись на сина. Червона печатка
переслідувала його скрізь. Пан М. почав хворіти, дістав гангрену. Лікарі
відрізали йому стопу, потім ногу. Гангрена перекинулась на другу ногу і він
помер. Незабаром померла і пані С..
Чи то повільно і
невблаганно здійснився суд Божий над людьми, які уникли суду людського? Чи то
карма? Ніхто не відповість цікавому.
А місто,
переживши всі страхіття воєн, знущання різних влад, вивезення у Сибір, стоїть
собі спокійно над річкою, впевнено споглядаючи на світ. Вся наруга сплила з
нього, як літня дощова вода через решітки каналізації.
Височать над ним
бані церков, у божій благодаті цвітуть щовесни сади, обіцяючи багатий урожай
добрим і працьовитим людям. І батьки продовжують навчати дітей добра простим
попередженням: «Не роби зла людям, бо Бог тебе покарає!»
І є правда велика
в тому нехитрому повчанні.
