АНДРІЙ РОЗУМОВСЬКИЙ –
 ВИДАТНИЙ ДИПЛОМАТ ТА МЕЦЕНАТ

(2 листопада 1752 р. - 23 вересня 1836 р.)

Андрій Розумовський був п’ятою дитиною у сім’ї Кирила Розумовського – останнього гетьмана лівобережної України – третім і найулюбленішим з шести його синів. Андрій отримав блискучу освіту: спочатку у спеціальній академії, яку гетьман відкрив для своїх синів у Петербурзі, а далі у Страсбурзькому університеті. Після закінчення університету у 1769 році молодий граф, як більшість молодих дворян того часу, почав військову кар’єру, до якої його готували з раннього дитинства. Служив у російському флоті. У  20 років став капітан-лейтенантом. Був учасником архіпелазької експедиції та Чесменського бою. У 1775 році Андрій Розумовський став генерал-майором і командував фрегатом «Катерина».

У 1777 році 25-річний граф був призначений повноважним міністром і надзвичайним посланником Російської імперії у Венеціанській республіці. З 1778 по 1784 рік Андрій Розумовський був послом у Неаполітанському королівстві, у 1784 по 1786 він – посол у Данії, у 1786 по 1790 рік – посол у Швеції. З 1790 року граф Розумовський - посол у Австрії. Практично з цього часу він постійно живе у Відні за винятком двох років 1799-1800, коли за наказом Павла І жив у Батурині - українському маєтку батька.

До цього часу на одному з Віденських палаців збереглася табличка з написом, що у цьому будинку мешкав посол Російської імперії граф Андрій Розумовський – видатний дипломат, покровитель мистецтв та меценат, який залишив по собі вдячну пам'ять в історії Європи.

Граф Андрій дуже любив музику, був настільки добрим скрипалем, що міг грати другу скрипку у створеному ним квартеті професійних музикантів.  Тому не дивно, що він був у теплих відносинах з Моцартом та Гайдном, а пізніше дружив з Людвігом ван Бетховеном і щедро спонсорував геніального композитора і, навіть, виділив йому пожиттєву ренту. Граф був чудовим знавцем української музики, знав багато українських пісень.

Саме Андрій Розумовський познайомив Бетховена з українською музикою і наспівував йому українські пісні. Німецький композитор застосував мелос української пісні у своїх творах.  Так до своєї восьмої сонати для фортепіано з оркестром він увів мелодію українського танцю «Козачок», використав українські мелодії в Апасіонаті та у славнозвісній 9-ій симфонії. Найбільшу увагу Бетховена привернула пісня «Їхав козак за Дунай». У 1816 році він написав обробку пісні, а варіації на мелодію пісні увійшли  в опус 107 під номером 7.

Людвіг ван Бетховен присвятив Андрієві Розумовському свої п’яту і шосту симфонії та три струнних квартети.

Раніше Андрій Розумовський захопив чарами українських козацьких пісень Вольфганга Амадеуша Моцарта, який скористався українськими мелодіями у 12-ій фортепіанній симфонії та в опері  «Викрадення із Сералю».

Андрій Розумовський був видатним дипломатом. У 1792 році його стараннями відновлено договір між Росією та Австрією, багато зусиль доклав він щодо другого та третього поділів Польщі. У 1799 році Павло I наказав Розумовському залишити Відень і жити в Батурині. У 1801 році Олександр I знову призначив його послом у Відень.

 Під час наполеонівських війн Розумовському коштувало великих зусиль примусити австрійський уряд взяти участь у військових діях проти Франції. Після укладення Тільзитського миру в 1807 році він вийшов у відставку і залишився жити у Відні, займаючись переважно облаштуванням своєї знаменитої картинної галереї і не менш славетних музичних вечорів. У Відні його любили, шанобливо називали ерцгерцог Андреас.

У 1813 році цар Олександр I повернув Розумовського на дипломатичну службу. Після вступу в 1814 р. союзницьких військ у Париж і зречення Наполеона I граф вів переговори з Ш. Талейраном про мир, підписав Паризькі мирні договори 1814 і 1815 роках., був однією з ключових політичних фігур на Віденському конгресі 1814—1815 роках, головою російської делегації. За організацію конгресу отримав титул ясновельможного князя.

У 1819 році князь Андрій отримав чин дійсного таємного радника першого класу і різні пільги, що полегшили його матеріальну скруту.

Ясновельможний князь, під впливом своєї другої дружини (молодшої від нього на 33 роки) графині Тюргейм, за кілька років до смерті прийняв католицтво.

Князь Розумовський помер у Відні 23 вересня 1836 року.

У Відні іменем Андрія Розумовського назвали вулицю і міст. На жаль, міст не зберігся до наших часів.

Розумовські і тепер проживають у Відні, вони є нащадками молодшого брата князя Андрія – Григорія. У 2004 році Олександр Розумовський відвідав Батурин – гетьманську столицю ХVІІ-ХVІІІ віків. Ця гілка роду Розумовських зберегла православ’я.

Тереса Барановська

14 червня  2015 р.

Пригода

                                                                                                      Вони з небес приходять знов

                                                                                                      Від Світлого отця ...

                                                                                                                               (з коляди)

                                                                                                                                                  

Вибратись до батьківського дому у районному місті С зі Львова завжди було непросто, але особливо важко у цей щедрий вечір. Погода явно змінювалась на гірше. Трамваї ходили з великими перервами, а “шістки” ми не могли дочекатись взагалі. Сіли на “сімку” і тому треба було йти далеченько від зупинки трамваю до станції Підзамче. На Підзамчі нас чекав новий сюрприз: автобуси з С не прибувають через погоду. Тож вкрай змучені сідаємо у поїзд. Донечка моя засипає, але не жаліється. Я її потішаю як можу. Ми не сподівались, що нове випробування чекає нас попереду.

Взимку темніє швидко. Коли потяг прибув на станцію, вже була ніч. Залізнична станція знаходиться не у місті, а на протилежному березі річки, у селищі Ж. Взяла я в руку багаж і правою рукою допомогла дитині зійти на перон. Досить багато людей зійшло з поїзда і всі потягнулись через чекальний зал вокзалу на зупинку автобуса, щоб добратись до С.  Коли вийшли на вулицю, то побачили, що люди з непевністю сходять по сходах. Було дуже слизько і пронизливий холодний вітер збивав з ніг . У тьмяному світлі привокзальна площа виблискувала мов справжнє дзеркало. Автобус не ходить. Більшість вирішила йти пішки. За 10-15 хвилин сходи поволі опустіли. Я ж не могла з малою дитиною рушити. Йти треба було кілометрів 3-4.

І тут мене охопив справжній жах. Не за себе, а за дитину. На станції залишатись було небезпечно. Я подумала, що може сама я би якось перечекала до ранку чи пішла пішки. Але як з дитиною у холодному приміщенні, і не відомо хто тут може швеньдяти у ночі. Жодних службовців вокзалу не було видно. Та і подорожні усі розсіялись. Ми вернулись у приміщення вокзалу. Порожньо і холодно. Всі службові приміщення і каси зачинені. Я взяла дитину на руки намагаючись її зігріти. Сіла у крісло і мій страх тільки посилився. Що робити?

Треба рухатись.

Знову беру донечку за руку і ще раз виходжу на сходи станції. І тут неждано-негадано по льодяному дзеркалу привокзальної площі під’їзджає прямо під сходи легкова машина. У тьмяному світлі, що пробивається з дверей приміщення вокзалу, бачу лише голубий колір автівки.

Водій привідкриває двері і пропонує підвезти до С.

Я саджу дочку на заднє сидіння, а сама не вірячи у своє щастя, примощуюся на сидінні поряд з водієм. Ще одна самітня молода жінка вмощується ззаду. Пан за кермом видався мені людиною років сорока. Він так спокійно звернувся до мене: « Вам куди треба: до кінотеатру чи на Ново Магістральну?» 

-        До кінотеатру,- відповіла я.

Машина рушила. Дорога з вокзалу до центру С була завжди не прекрасною, а тут ще ожеледиця. Машина ж їхала не швидко, але без проблем. Я трохи прийшла в себе, приглянулася до людини за кермом і запитала: « Ви певно працюєте на вокзалі?»

-        Ні, - відповів він спокійно.

-        Може в магазині? – продовжила я, бо згадала, що навпроти вокзалу є магазин.

-        Ні. Я не працюю в магазині.

-        То , ви живете у Ж?

-        Ні

Я пильніше придивилася до водія. Він явно не мав настрою до розмови, пильно дивився перед себе. І тут я зауважую, що він одягнутий дуже легко, зовсім не по погоді. На ньому були синьо-сірі брюки і легка вітрівка у полоску з різних відтінків голубого і синього кольорів. І я запитала: « Вам не холодно у такий мороз?»

-        Ні,- відповів він і, побачивши мій недовірливий погляд, додав: у мене є куртка там ззаду.

Коли я садила дочку в машину, я не бачила жодних речей на задньому сидінні. Він ніби вгадав мої думки і сказав: « Моя одежа в багажнику.»

Ця відповідь мені здалася дивною у цю холодну ніч. І я бачила, що він хоч і ввічливо, але без задоволення відповідає на мої питання. Так що я перестала питати і лише пильніше придивилась до його одежі. На його вітрівці не було ні кишень, ні гудзиків, ні замочків. Абсолютно нічого. Промайнула думка: Як можна одягнута цю вітрівочку з комірчиком так тісно прилеглим до шиї без гудзиків. 

Треба сказати, що людей у віці водія я повинна була би знати у С. Але я не впізнавала у ньому нікого. То я наважилася ще на одне запитання:

-        А де Ви живете?

-        Там, нагорі, - відповів він і показав самим підборіддям вперед і вгору.

-        То де, у новому районі за Млином?

-        Та ні,- він явно не хотів говорити на цю тему.

За хвилинку машина зупинилася біля кінотеатру. Я висадила дитину. Витягнула багаж . Відкрила гаманець. І подала гроші за проїзд. Само собою зрозуміло, що у таку погоду ніхто з людей не буде перевозити чужих безкоштовно. Водій навіть не простягнув руки, лише сказав: «Грошей не треба». Тоді я поклала гроші на сидіння. Але почула ще раз спокійне і переконливе, таке що не дозволяє непослуху: «Грошей не треба».

Я забрала гроші. Молода жіночка, що вийшла з машини також, тихо сказала до мене: « Мені все- таки треба на Новомагістральну. Як я доберуся туди в таку ніч?» Я їй відповіла переконано: «А ви попросіть водія. Він вас завезе.»

До дому батьків вела вузенька вуличка з тротуаром лише з правої сторони. Я взяла донечку за руку і з обережністю зробила перший крок у напрямку батьківського дому. І що за диво! Зовсім не було слизько. Ми спокійно йшли. Лише легкі лапаті сніжинки плавно опускалися на землю.

Тереса Барановська
24 лютого 2015 р.