Степан Тимошенко – всесвітньо відомий видатний
український учений, батько сучасної теоретичної і прикладної механіки.
Степан
Прокопович Тимошенко народився 23 грудня 1878 року в селі Шпотівка
Конотопського повіту Чернігівської губернії (нині Конотопський район Сумської
області) у родині землеміра Прокопа Тимофійовича Тимошенка (1847—1932) та його
дружини Юзефіни Яківни Сарнавської (1854—1922)
— доньки відставного військового. Прокіп Тимошенко походив з кріпацької родини, проте за щасливим збігом
обставин (його сестра стала дружиною українського землевласника пана Степана
Кандиби) отримав початкову освіту у поміщицькому домі, пізніше закінчив у Харкові дворічну школу
землемірів і з часом став землевласником.
Початкову освіту Степан отримав вдома під керівництвом відомого педагога
Коваленка, наприкінці травня 1889 року він успішно склав конкурсні іспити і був
зарахований на навчання до реального училища повітового міста Полтавської
губернії Ромни. Попервах Степан мав певні проблеми у навчанні, оскільки навчали в училищі
російською мовою, а в його родині спілкувалися тільки українською. Та,
опанувавши російську мову, Степан став першим учнем у класі. Справедливості
ради треба відзначити, що вивчивши всі тонкощі російської мови, він до кінця
життя зберіг сильний український акцент. Одним з його найкращих шкільних
приятелів став Абрам Йоффе, з яким Степан
підтримував дружні стосунки і в зрілому віці.
На час завершення навчання в училищі у 1896 році його батько значно
збільшив свої статки і був у змозі послати Степана на навчання в Петербург, де талановитий юнак, який закінчив реальне училище з
золотою медаллю, успішно здав вступні екзамени до Інституту інженерів шляхів
(частіше його називали Шляховий інститут)— одному з найкращих навчальних
закладів Російської імперії, де на той час
працювали видатні математики й механіки М. В. Остроградський, В. Я. Буняковський, Б. Клапейрон, Г. Ламе, Д.І. Журавський, Ф.С. Ясинський та ін.
Успішно завершивши навчання в інституті у 1900 році С. Тимошенко відбуває
річну обов'язкову військову службу в саперному батальйоні, дислокованому в Петербурзі.
У 1902 році одружується з Олександрою Архангельською, студенткою медичної
школи, яку знав із студентських років. З 1901 року до 1904 року працює у
механічних лабораторіях спочатку Шляхового, а пізніше Політехнічного інститутів.
Для розширення знань з опору матеріалів С. Тимошенко, який добре знав
французьку та німецьку мови, додатково вивчив англійську і переклав з
англійської «Курс з математичної теорії пружності» О.І. Лава, з німецької «Опір
матеріалів» А. Феппля, самостійно поглиблював свої знання з математики. На час
літньої відпустки 1904 р. С. Тимошенко поїхав до Німеччини для ознайомлення з досягненнями передових технічних шкіл.
Особливе значення для нього мали лекції і лабораторні заняття з механіки та
опору матеріалів професора А. Феппля в Мюнхенському політехнікумі. Пізніше у
Ґеттінґенському університеті під керівництвом директора інституту прикладної
механіки професора Л. Прандтля молодий учений поповнив
свою технічну освіту. Досліджуючи бокову стійкість двотаврової балки в умовах
кручення, він вивів рівняння кручення і сформулював умови стійкості балки. Ці
дослідження були використані у його дисертаційній роботі.
У 1906 році Тимошенко виграв конкурс на заміщення посади професора кафедри
опору матеріалів Київського політехнічного інституту. Повернення до рідної
України на таку високу посаду було персональним тріумфом для Степана. Влітку
того ж року в Ґеттінґенському університеті він досліджував важливу для
будівництва проблему стійкості стиснутих пластин. Йому вдалося вивести
трансцендентне рівняння, за яким можна було обчислювати критичне значення сил
стискання пластин без їх деформування. У травні 1907 року С. Тимошенко захистив
у Київському політехнічному інституті дисертацію на ступінь ад'юнкта прикладної
механіки. Його діяльність як професора Київського політехнічного інституту була
надзвичайно плідною й багатогранною. Він розширив і устаткував новими
дослідними машинами лабораторію механічних випробувань, започаткував викладання
курсу теорії пружності, оновив курс опору матеріалів та методику його
викладання, написав для нього підручник, який спочатку був виданий у
літографованому вигляді в 1908 році, а надрукований пізніше в 1911 році. Цей
унікальний підручник з опору матеріалів пізніше був перекладений багатьма мовами
і неодноразово перевидавався протягом півстоліття.
1909 року Тимошенка обрали деканом інженерного відділення. Попри
завантаженість адміністративною та викладацькою роботою він продовжує
інтенсивну наукову роботу, завершує монографію «Про стійкість пружних систем»
(1910), у якій розглядає енергетичний підхід до проблем стійкості. Ця робота
була відзначена премією видатного механіка Д. І. Журавського,
встановленою Петербурзьким Шляховим інститутом.
У січні 1911 року разом з групою викладачів (з поміж них і Євген Патон) Тимошенко підписав
різкий протест проти поліцейського свавілля щодо студентських заворушень,
зумовлених антиукраїнською політикою Столипіна. Молодого
професора одразу звільняють з роботи, позбавивши засобів до існування. Тут йому
стали у пригоді 2500 золотих рублів премії Журавського. За частину з цих грошей
Тимошенко з дружиною їдуть у довгу подорож до Європи і Англії, де він бере
участь у математичному конгресі у Кембриджі. На цьому конгресі Тимошенко вперше
познайомився з визначними англомовними лідерами в його професії, гігантами в
галузі механіки – Лордом Рейлі та О.І. Лавом.
У 1912 році він повертається до
Петербурга, де, щоб мати змогу утримувати сім'ю, погоджується на погодинне
читання лекцій у різних закладах. З січня 1913 він стає професором Шляхового
інституту, невдовзі — професором Політехнічного та Електротехнічного
інститутів. У Петербурзі він написав і видав дві частини курсу теорії
пружності, які стануть основою майбутніх англомовних монографій з теорії
пружності, проблем стійкості деформованих систем.
Наприкінці 1917 Тимошенко знову повертається до рідного Києва на посаду
професора Київського політехнічного інституту на запрошення ради професорів інституту.
На початку 1918 року у складі комісії, яку очолював академік В. І. Вернадський, Тимошенко
активно працює над організацією Української Академії наук. За його
пропозицією академія мала сприяти поглибленню взаємодії академічної науки і
техніки. Подальша діяльність Української Академії наук, у якій вперше в світовій
практиці в число академічних наук були введені технічні науки, підтвердив
ефективність нових форм взаємодії вчених, конструкторів, інженерів,
запропонованих Тимошенком. Восени 1918 року він був призначений одним з 12
академіків Української Академії наук та очолив організований ним Інститут
технічної механіки (тепер Інститут механіки ім. С. П. Тимошенка).
Проте, в умовах бурхливих подій в Україні, коли змінювалися уряди й режими, а в
Києві велися військові дії, його діяльність на посадах професора політехнічного
інституту, академіка і директора Інституту механіки не могла тривати довго. У
вересні 1919 року Київ був захоплений деніківцями, а в грудні —
більшовиками. Практично припинилися заняття в Політехнічному інституті, була
паралізована діяльність Української Академії наук, академік В. Вернадський
подався у відставку.
У 1920 році позбавлений роботи та засобів до життя, розуміючи загрозу
більшовицької окупації, залишивши все своє майно, Тимошенко з сім’єю сідають у останній поїзд з біженцями і покидають
Україну. Тимошенкові не раз у його вигнанні допомагали його колишні учні. Одного
разу він отримав дуже необхідний притулок від свого шанувальника, який колись
прочитав одну з його книжок. Пізніше, будучи професором Стенфордського
університету, Тимошенко з притаманним йому гумором говорив своїм студентам: «Це
був найбільш практичний і корисний результат усього, що я написав».
Врятувавшись від більшовиків і будучи поза межею їх досягнення, Тимошенко приймає
пропозицію очолити кафедру опору матеріалів у Загребському політехнічному
інституті (Югославія). У цей час він наймає учителя англійської мови,
удосконалює своє володіння англійською мовою, що допомогло йому перекласти
деякі свої роботи на англійську мову. Переклади він надіслав до О.І. Лава, який
опублікував їх у Англії. Завдяки цьому ім’я Тимошенка стає відомим у англомовному середовищі учених у теоретичній
та прикладній механіці.
Навесні 1922 року учений отримує запрошення на роботу від однієї з
американських фірм у місті Філадельфія, яка займається усуненням вібрацій і зрівноважуванням
машин. Після довгих роздумів приймає пропозицію і виїжджає до США разом з дружиною
і молодшою донькою Мариною. Старші діти Анна і Григорій залишаються в Берліні, щоб за порадою батька отримати ґрунтовну освіту у
Берлінському політехнічному інституті. Невдовзі він переходить на роботу
наукового консультанта відомої фірми «Вестінгауз»(Westinghouse Electric
Corporation, East Pittsburg). У цей період публікує дві монографії:
«Прикладна теорія пружності», «Проблеми вібрації в інженерній науці». Молода
зірка Вестінгаузу Річард Содерберг згадував про Тимошенка: «Він був лише злегка
за сорок, мав вражаючу зовнішність, носив борідку, і для молодих членів нашої
групи, що відразу підпали під його вплив, він був мудрою старшою людиною з
гострим почуттям гумору». Содерберг, який супроводжував Тимошенка на
міжнародних конференціях був абсолютно «вражений надзвичайною кількістю
знайомств у науковому світі, досягнутими Тимошенком за роки його подорожей і
широким поширенням його робіт і теорій».
У 1927 учений повертається
до викладацької роботи на посаді завідувача кафедри з дослідницької роботи
Мічиганського університету. Читає лекції та працює з докторантами. При цьому
він не полишає контактів з компанією «Вестінгауз». Щоліта відвідує Європу, де зустрічається зі своїми колегами з інших університетів. Під час роботи
в Мічиганському університеті С. Тимошенко організував Відділ прикладної
механіки при Американському товаристві інженерів-механіків (ASME), започаткував
видання журналу «Прикладна механіка», заснував щонедільний семінар з
теоретичної та прикладної механіки, видав фундаментальні праці «Опір
матеріалів» (два томи, 1930), «Теорія пружності» (1933), «Теорія стійкості»
(1936). Надзвичайно популярною стала заснована ним при університеті у 1929 року
літня школа прикладної механіки для інженерів, викладачів університетів і
технічних шкіл США.
У 1936 переїжджає до
Пало Альто (Palo Alto), де на запрошення адміністрації Стенфордського
універстету (Каліфорнія) очолює кафедру механіки. Там він продовжує заняття з
докторантами, читає лекції з механіки та статики споруд, тонких пластин та
оболонок, історії опору матеріалів. У 1940 році його обирають дійсним членом
Національної академії наук США. З 1943 до 1960 року він працює на посаді
професора кафедри механіки Стенфордського університету. За період роботи в
Стенфордському університеті публікує ґрунтовні монографії: «Теорія пластинок і
оболонок» (1940), «Статика споруд» (1945), «Вища динаміка» (1948), «Історія
опору матеріалів» (1953).
Особисті враження студентів про Тимошенка були одностайними: « Він був
таємничий: - богоподібна постать з аристократичною борідкою і вусами,
вишуканий, високий і імпозантний, дуже приємний». Майже кожен рік він подорожував
до Європи, зазвичай до Швейцарії, Німеччини або Англії. Завжди кораблем. Він не
любив літаків, ніколи не водив автомобіль, не любив користуватись телефоном.
Його протеже, колега і друг Джеймс Гір згадував, що Тимошенко був педантично пунктуальний,
не зважаючи ні на що. Одного разу він був у Європі і його довго не бачили у кампусі
університету. Та у день лекції професор зайшов в аудиторію разом з дзвінком.
Він тільки що прибув на таксі після того, як океанський лайнер причалив у
порту. Він безтурботно зняв свій плащ і свого фетрового капелюха, якого зазвичай
носив, і спокійно почав читати лекцію на подив усім.
1951 року адміністрація Стенфордського університету назвала іменем
Тимошенка Лабораторію інженерної механіки. У 1957 році Відділом прикладної
механіки Американського
товариства інженерів-механіків (ASME) «на честь Степана П. Тимошенка,
всесвітньовідомого авторитета в галузі прикладної механіки, і пошанування його
внеску як автора і вчителя» була заснована медаль Тимошенка. Нею щорічно
нагороджують науковців за визначні досягнення в галузі прикладної механіки.
Першим її отримав у рік заснування Степан Тимошенко з таким обґрунтуванням: «За
безцінний внесок і особистий приклад як лідера нової ери у прикладній
механіці».
У 1958 році Тимошенко відвідав Україну і Росію, вперше після того як виїхав
у 1920 році. Його приймали по-королівськи. Це було різким контрастом до кінця
30-х років, коли він просив візу, щоб відвідати свого старіючого батька в
Україні, але отримав відмову комуністів. Під час поїздки Тимошенко відвідав Львів (Інститут машинознавства та автоматики), Харків (Технологічний інститут), Київ (Інститут
механіки), Москву (Інститут механіки та ін.), Ленінград (Інститут інженерів транспорту, Політехнічний інститут).
Після цієї подорожі він написав книгу споминів «Як я пам'ятаю». Ще одну подорож
в СРСР Степан Тимошенко здійснив у 1967 році. Відвідав рідні йому з дитинства
Ромни, Київ, побував у Москві та Ленінграді.
У 86-річному віці (у 1964році) Тимошенко переїхав до Німеччини, до своєї
доньки Ганни Степанівни Гельцельт-Тимошенко. Помер Степан Тимошенко у травні
1972 року на 94 році життя. Його прах було перевезено з Німеччини до Каліфорнії
і поховано поряд з його дружиною Олександрою на цвинтарі Пало Альто Меса в Пало
Альто (Каліфорнія).
Іменем Степана Тимошенка названо Інститут
механіки Національної Академії України. У Києві на
будинку, де він мешкав (вул. Гоголівська, 23), встановлено меморіальну дошку з
його портретом, а на території Київської політехніки — пам'ятник. 1998
року в Україні випущено поштову марку, присвячену пам'яті Тимошенка. Одну з
вулиць Львова названо вулицею Братів Тимошенків. До слова сказати, обидва молодші брати
Степана Тимошенка отримали блискучу освіту: Сергій був відомим українським
архітектором, Володимир був відомим економістом сільського господарства.
Степан
Тимошенко, учений зі світовим імям, є автором понад 150 наукових праць.
Його обрано членом академій наук і наукових товариств багатьох країн:
Української (1918), СРСР (1928), Польської (1935), Французької (1939),
Американської (1940), Італійської (1948) академій наук; почесним членом
Лондонського королівського товариства (1944), Товариства українських інженерів
Америки (1953); членом Наукового товариства ім. Шевченка (1923), Української
вільної академії наук (1947), Спілки швейцарських інженерів. Почесні звання
доктора honoris causa йому присвоїли Лехайський університет (США, 1938),
Мічиганський університет (1938), Цюріхський вищий технічний університет (1947),
Болонський університет (1954), Загребська політехніка (1956), Туринська
політехніка (1960).
Березень 2017 року
