Євген Козак – видатний український композитор.

Євген Теодорович Козак народився 22 квітня 1907 року у Львові, в сім’ї священика. Юнацькі роки провів у с. Колодне, на Львівщині (тепер Кам'янко-Бузький район Львівської області.), де постійно проживали його батьки.

Музичні та вокальні здібності проявив дуже рано. Жодне родинне свято чи сільський концерт не обходились без участі здібного до співу голосистого хлопця.

У п’ятнадцять років, Євген здав вступні іспити до п’ятого класу Львівської гімназії (1922-1927). Паралельно навчався у Вищому музичному Інституті ім. М.Лисенка (клас флейти та теоретичних дисциплін). Тут він з ентузіазмом став вивчати мистецьку спадщину композиторів-класиків – М. Лисенка, К. Стеценка, С. Людкевича й особливо М. Леонтовича. До часу навчання в гімназії належать перші композиторські спроби Є.Козака.

Свою музичну освіту Євген продовжив у Львівській консерваторії, а у 1930 році за порадою батька він почав одночасно навчатися на біологічному факультеті Львівського університету Яна Казимира.

Після смерті батька нелегкі матеріальні обставини змусили юнака пробивати собі дорогу самостійно.

Ще у 1928 році у Львові був організований студентський чоловічий квартет «Ревелєрси Євгена» («Львівські ревелєрси») під керівництвом Євгена Козака, у якому сам Євген брав участь. Спочатку квартет був організований з метою заробітку, студенти виступали у приватних кінотеатрах перед кіносеансами, згодом – на львівських естрадах, по радіо. Ансамбль активно пропагував українську естрадну, розважальну і танцювальну музику. Цікаво, що за фортепіано у цьому квартеті був майбутній головнокомандувач УПА Роман Шухевич, який здобув у Львові музичну освіту, а одним із солістів – його рідний брат Юрій Шухевич.

Робота з квартетом забирала багато часу, була напруженою та виснажливою, однак ця праця з одного боку дала Є.Козакові можливість закінчити Львівську консерваторію, а з іншого – дозволила багато експериментувати, перевіряти на практиці звучання, шукати нові виразові засоби. Для цього колективу Є. Козак створював обробки українських народних пісень, писав оригінальні твори легкого жанру. Поступово слава «Ревелєрсів Євгена» зростала, і квартет став відомим у Галичині.

А. Кос-Анатольський, Л. Яблонський та Є. Козак у Львові

Консерваторію Є.Козак закінчив 1932 року, але державні іспити здав лише в 1938 році. Після закінчення консерваторії Є.Козак стає учителем співів та музики у Львівській жіночій гімназії та в кооперативному ліцеї.

З 1939 року Є. Козак працює диригентом мішаного хору Львівського радіокомітету. У 1941-1944 рр. він викладає в Інституті народної творчості музично-теоретичні предмети.

У важкі воєнні роки Євген Козак був змушений додатково працювати в театрі “Веселий Львів”, який був заснований у 1942 році і належав за формою до театру-вар’єте. Непросто було створити людині добрий настрій у воєнні часи, тут потрібен був великий талант. Євген Козак був душею театру і долучився до успіху і як автор музики до вистав, і як директор “Веселого Львова”.

В повоєнні роки Є. Козак працює керівником вокального квартету при Львівській філармонії, музичним редактором у Львівському радіокомітеті, а пізніше викладає у музичному училищі, педагогічному інституті, Львівській консерваторії.

З 1959 року Є. Козак переходить на роботу завідуючого кафедрою музично-педагогічного факультету Львівської консерваторії. Згодом він стає проректором консерваторії з навчальної та наукової роботи.

Так уже склалося, що кафедрою композиції Львівської консерваторії в різні періоди завідували непересічні музиканти. З 1973-го по 1975 рік кафедрою завідував Євген Козак. Між іншим, у наш час цією кафедрою завідує видатний композитор, Герой України, член-кореспондент академії мистецтв України, професор Мирослав Скорик.

Євген Козак, будучи вокальним композитором, радив учням писати музику на поетичні тексти. «Поезія запрограмовує набір емоцій, що їх має виразити музикою композитор» - говорив композитор.

З 1975 року Євген Козак займав посаду в.о. професора Львівської консерваторії (гармонія, хорове аранжування).

В консерваторії він працював до кінця життя (1988).

Свій композиторський шлях Є. Козак розпочав із створення естрадно-розважальної музики. Його естрадні пісні, такі як, наприклад, “Львівський вальс”, “Стрийський парк” “Львів’янки” й особливо тангові мелодії, були настільки популярними, що Є. Козака свого часу вважали одним із основоположників української естради в Галичині.

Розвиток української музики після другої світової війни відзначався винятково складними умовами свого становлення. З одного боку, сталінське «керівництво культурою» накладало важкий відбиток на творчу фантазію, сковувало свободу творчості. В Україні, як і у всьому СРСР музика виконувала ідеологічну функцію, піддавалась жорсткому керівництву з боку відповідних органів, що значно знижувало її художній рівень. Професор Степан Стельмащук у своїх спогадах про Євгена Козака у тижневику «Неділя» пише зокрема про те як КДБ зацікавилося композитором, коли він відкрито говорив про те, що автором пісні «Гуцулка Ксеня» є Ярослав Барнич. Як відомо Барнич був у свій час членом легіону УСС. Стельмащук згадує, що композитора викликали у КДБ і сказали: «Нє лєзь нє в свойо дєло». Саме так і не інакше: «Нє лєзь! »

В таких задушливих умовах «виживають» ті жанри, які за своєю природою є більш демократичними і невибагливими в сенсі професіоналізму. У 50-і  -  60-і роки («пісенна епоха») були написані та широко виконувались ліричні пісні Платона Майбороди, Анатолія Кос-Анатольського, Євгена Козака. Ці пісні залишаються популярними і у наш час.

Не секрет,що у радянські часи кожен композитор повинен був мати у своєму творчому портфелі хоча б одну, а краще декілька пісень відповідного ідеологічного змісту, що прославляли б партію, Леніна, комсомол і всі інші керівні органи. Не минула ця доля і Євгена Козака (хорові твори «Слава Великому Жовтню» на вірші Андрія Пашка, «Пісня про партію»).

Кохаючись усім серцем в українській народній пісні, Євген Козак глибоко вивчив таємниці народнопісенної творчості та проникнув у її художньо-виконавську суть.

Особливо близьким для нього було виконання пісень хором без музичного супроводу - a capella. Тому, акапельний різновид обробки, який утвердив в українській музиці М. Леонтович, здобув у творчості Є. Козака найбільшого поширення. Свого часу в неофіційних колах культурної громадськості Є. Козака називали “львівським Леонтовичем”.

Опираючись на величезний досвід своїх попередників, і, передовсім, М. Лисенка, М. Леонтовича, К. Стеценка, а також і своїх сучасників – С. Людкевича, М. Колесси, Євген Козак зумів сказати в опрацюваннях народних пісень своє неповторне слово. Він розширив художньо-виразові межі жанру до високого віртуозного та творчо-мистецького рівня, показав невичерпність авторської фантазії, став воістину композитором-новатором. У його творчому доробку опрацювання гуцульських, лемківських, бойківських, а також закарпатських та буковинських народних пісень.

Окрім народних пісень композитор часто вдавався й до опрацювання пісень літературного походження - “Стоїть гора високая” (сл. Л.Глібова), “Чорнії брови, карії очі” (сл. К. Думитрашка, мел. Д. Бонковського), “Ніч яка, Господи, зоряна, ясная” (сл. М.Старицького), та пісень на слова Т.Шевченка: “Думи мої”, “Реве та стогне Дніпр широкий”, “Якби мені черевики”, “Ой три шляхи широкії”, “Садок вишневий коло хати”, “По діброві вітер виє”, “Ой одна я, одна”.

У творчій спадщині композитора є і ряд опрацювань стрілецьких пісень: “Човник хитається”, “Накрила нічка”, “Ой чого ти зажурився”, “Казала дівчина”, “Ой там при долині” (1937), “За твої, дівчино”, “Ірчик”, “І снилося з ночі дівчині”, “Не сміє бути в нас страху” тощо.

Хорові “в’язанки” українських народних пісень Є. Козака можна з упевненістю вважати своєрідними “хоровими концертами” на українській народнопісенній основі (“Невдале залицяння”, “Лучче було не ходити”, “Не женився – не журився”, “Гей, браття-опришки” і ін.). Подібних новаторських і високомистецьких аналогів у нашій сучасній хоровій літературі не знаходимо.

Відомими творами Євгена Теодоровича Козака є театралізований концерт «Буковинське весілля» (1956); хори «Під небом України», «Цвіти, Україно!», «Вівчарик», «Вітер з полонини», «Буковинська полька» (1957) – на слова Івана Кутеня, «Утоптала стежечку» (1970) – на слова Тараса Шевченка, «Тарасу Шевченку» (1970); вокальні ансамблі; обробки українських народних пісень; обробки пісень на слова Тараса Шевченка для мішаного, жіночого та чоловічого хору – «Думи мої, думи мої» (1961), «Якби мені черевики» (1961), «Реве та стогне Дніпр широкий» (1964), «По діброві вітер виє» (1964), «Ой одна я, одна» (1964), «Ой три шляхи широкії» (1964), «Садок вишневий коло хати» (1964); музика до драматичних вистав.

Хорові опрацювання Євгена Козака є величезним здобутком всієї сучасної української музично-хорової культури. Вони вже увійшли до скарбниці нашої музичної культури як неперевершені мистецькі взірці. А створювані у вкрай несприятливих умовах, вони несуть сучасним шанувальникам хорової музики величезний заряд енерґії, оптимізму, віри у перемогу духу нашого народу, його неперевершеного мистецького генія.

Пісенні твори Євгена Козака написані на слова Ростислава Братуня «Стрийський парк», «Львівянки» і у наш час залишаються музичною візиткою міста Львова. Цікаво, що Мирослав Скорик зробив сучасну обробку мелодії «Стрийський парк» і включив цей твір у свій музичний альбом.

Композиторська і освітянська діяльність Євгена Козака були відзначені орденом «Знак пошани», медалями. У 1957 році він був удостоєний звання Заслужений діяч мистецтв УРСР.

Є.Т. Козак помер 27 грудня 1988 р. Похований у Львові на Личаківському цвинтарі.

Поучення Володимира Мономаха – видатний світський твір давньої Русі .

У 2017 році минає 900 років з часу написання Великим князем київським Володимиром Мономахом "Поучення дітям" - видатного світського твору давньої Русі – України.

Для кращого розуміння цієї пам’ятки філософсько-наставницького жанру спочатку варто відновити у пам’яті особистість автора цього знаменитого твору.

  Великий князь київський Володимир (Василь) Мономах (*1053 - †19 травня 1125) – нащадок двох могутніх на той час європейських династій – Давньоруської та Візантійської був визначним політиком, полководцем, законотворцем, мислителем, письменником; людиною освіченою і глибоко віруючою.

Син Всеволода Ярославовича (сина Ярослава Мудрого) і Марії, дочки візантійського імператора Костянтина IX Мономаха, як написано у літописі, відзначався добротою і гарною зовнішністю - "…був красивий лицем, очі у нього були великі, волосся рудувате й курчаве, чоло високе, борода широка. Зростом він не був особливо високий, але міцний тілом і дуже сильний".

Ставши Великим київським князем після Київського повстання 1113 року, Володимир розробив і написав набір законів – Статут Володимира Мономаха. Статут був прийнятий представниками вищої феодальної знаті у селі Берестові під Києвом. Складався Статут з 69 статей, що містили норми кримінального, цивільного та судового права. Статут робив деякі поступки міським низам. Наприклад, Статут обмежував лихварські відсотки до 25% річних, забороняв перетворювати на раба неспроможного купця-боржника, якщо неспроможність сталася внаслідок нещасного випадку і тому подібне.

Народ дуже любив князя Володимира за його справедливість, хоробрість, виваженість, правдивість, щирість, доброту. У літописі читаємо, що коли Володимир засів на Київському престолі, то він «просвітив Руську землю, наче сонце, промені пускаючи, і слава його розійшлася по всіх землях».

У 1873 р. видатний український учений Микола Костомаров у своїй "Руській історії в жиггєописах її найголовніших діячів" писав про Володимира Мономаха: "Між давніми князями до татарського періоду після Ярослава ніхто не залишив по собі такої гучної і доброї пам'яті, як Володимир Мономах, князь діяльний, сильний волею, котрий вирізнявся здоровим глуздом серед своєї братії, князів руських".

При тому великий князь був надзвичайно віруючою людиною. На думку нашого історика та археолога Сергія Олександровича Висоцького – дослідника графіті та фресок Софії Київської - саме Мономах єдиний із тогочасних можновладців, залишив на стінах Софії Київської два надписи: "Господи, поможи рабу своєму Василеві, грішному, поможи йому, Господи" та "Господи, поможи рабу своєму Володимиру на многії літа і дай прощення гріха на день судний", що робить його винятковою особою як з історичного, так і з психологічного погляду.

В Лаврентієвському літописі наведено легенду, нібито Володимир Мономах одержав від свого діда по матері, візантійського імператора Константина IX Мономаха барми і корону (шапку Мономаха), які були символом імператорської влади. Шапка Мономаха нині зберігається в Оружейній палаті у Москві.

Головним твором Володимира Мономаха, що дійшов до нас, є відоме "Поучення дітям", вміщене у Лаврентіївському літописі  — своєрідний духовний заповіт нащадкам. Основна ідея "Поучення" — необхідність збереження державної єдності як запоруки безпеки країни. В ньому утверджуються норми та ідеали християнської моралі: співчуття, доброчинність, милосердя, а також справедливість, яка і розглядається як істинна законність.

Написав Володимир Мономах "Поучення" у досить поважному віці. Історики вважають, що твір постав десь у середині лютого 1117 року.

Починається "Поучення" з представлення автора:

"Я, недостойний, дідом своїм Ярославом, благословенним, славним, наречений у хрещенні Василієм, [а] руським іменем Володимир, отцем улюбленим і матір’ю своєю [з] Мономахів  у благочесті наставлений, дітям моїм у доброчесності домогтись успіхів бажаючи, се пишу поучення вам, улюблені , і задля християнських людей, бо скільки оберіг  [їх] я по милості божій  і отчою молитвою од усяких бід! "

Володимир у цих словах описує себе, як нащадка Ярослава Мудрого  і візантійської династії Мономахів та пояснює, що ціль цього поучення є не тільки навчити дітей – правителів Русі - як досягти успіхів, але і як уберегти простий народ від наруги та забезпечити йому достойне життя у Руській державі.

Видатний мислитель та письменник, - будучи успішним князем, воїном та можновладцем, - будує своє поучення на прикладах з власного життя і свого великого досвіду. Він навчає дітей благородства, порядності, доброзичливості; наставляє дотримуватись взятих зобов’язань. Треба зауважити, що навіть сучасні вчені часто вживають у своїх філософських творах приклади з повсякденного життя для пояснення і поширення своїх ідей.

Великий князь у короткому "Поученні" чітко і з прикладами сформулював своє бачення правителів Руси, як людей благородних, глибоко порядних, працьовитих та турботливих, сміливих та сильних, які не ставлять особисте збагачення вище інтересів держави. Володимир застерігає дітей від безмірного незаконного накопичення багатства: "Лучче єсть у праведника мале, аніж багатство беззаконників велике. Бо рамена грішників сокрушаться, а праведників укріплює господь. "

Великий князь радить дітям не лінуватись, навчає не надіятись на посадників чи збирачів податі. Іншими словами запорука успіху: довіряй, та перевіряй. І хоча наступні слова звучать авторитарно, не забуваймо у який час "Поучення" були написані: "Що належало робити отроку моєму — те сам я робив: ділá на війні і на ловах, уночі і вдень, на спеці і на холоді, не даючи собі супокою. На посадників не покладаючись, ні на биричів, сам робив я [все], що було треба. Весь порядок і в домі своїм — се я наводив, і в ловчих ловчий порядок сам держав, і в конюхів, і про соколів, і про яструбів [я сам дбав].

Також і бідного смерда, і вбогу вдовицю не давав я сильним обидити, і за церковним порядком, і службою сам наглядав. "

Закінчується "Поучення" словами, які коротко узагальнюють і підводять підсумок усього сказаного у творі :

"Та не осудіте мене, діти мої, ні інший хто, прочитавши [се], бо не хвалю я себе, ні одвагу свою, а хвалю Бога і прославляю милість його, що мене, грішного і недостойного стільки літ оберігши од того смертного часу, не лінивим мене, недостойного, сотворив був, [а] на всякі діла людські здатного. Тож, сю грамотку прочитаючи, постарайтеся на всякі добрі діла, славлячи Бога зо святими його.

Смерті бо, діти, не боячись ні [на] раті, ні од звіра, діло мужеське робіте, як вам Бог дасть. Бо коли я од війни, і од звіра, і од води, [і] з коня падаючи, [не помер], то ніхто й із вас не зможе покалічитись і вбитися, допоки не буде [се] Богом звелено. А якщо од Бога буде смерть, то ні отець, ні мати, ні брати не зможуть [від неї] одняти, бо хоча добре [се] — берегтися, [та] Боже оберігання ліпше єсть од людського. "

Через багато століть, Микола Костомаров у своїй "Руській історії в жиггєописах її найголовніших діячів" писав про Володимира Мономаха: " За ним в історії залишиться те велике значення, що, живучи в суспільстві, яке ледве виходило з варварського стану, перебуваючи у такому середовищі, де кожен ганявся за вузькими, користолюбними цілями, ще майже не розуміючи святості права і договору, один Мономах тримав прапор загальної для всіх правди і збирав під нього сили Руської землі". І до цієї оцінки українського історика навряд чи можна щось додати.

Можна хиба що дивуватися, як багато з написаного Володимиром Мономахом у "Поученні дітям", залишається актуальним і у наш космічний вік демократії та високих технологій.

Тереса Барановська

Липень 2016 року

Нестор Літописець – творець однієї з найвидатніших пам’яток світової культури «Повісті минулих літ».

Народився преподобний Нестор не раніше, ніж 1056 року. В сімнадцять років юнак прийшов до Печерського монастиря, заставши ще ігумена Феодосія.  Після смерті Феодосія, при ігумені Стефані Нестор виконував різні обов’язки, навчався у печерських подвижників тілесної і духовної чистоти, глибокого смирення, цілковитого послуху, вивчав мови. Молитвою та послухом юнак невдовзі перевершив навіть найвидатніших старців. Десь у 1074-1075 роках преподобний Стефан постриг Нестора в ченці й удостоїв його сану ієродиякона. Допитливий та гострий розум Нестора не знав спокою. Нестор продовжував вивчати історію, літературу, грецьку мову та богослов'я. Згодом він справедливо став вважатися найосвіченішою людиною Київської Русі кінця XI — початку XII століття.

Цілком зрозуміло, що Нестор користувався надзвичайною повагою й авторитетом серед братства, а тому був обраний ігуменом.

До недавнього часу документально достовірних портретів Нестора не було. Проте у 1980 році доктор біологічних наук О.І.Данилова, ґрунтуючись на дослідженнях мощей, створила графічний портрет (профільний варіант) Нестора-літописця – худорлявого, трохи сутулого чоловіка на зріст близько 165 см, з виразним і спокійним обличчям,“ Лоб - високий і опуклий, ніс середнього розміру зі слабо вигнутою спинкою”. Деякі морфологічні особливості свідчать про значне навантаження на великий палець правої руки й звичну сидячу позу з нахилом уперед. За даними сучасної науки, Нестор прожив 65 років.

У нашій уяві образ літописця - це образ глибокого мудрого старця, що в затишну келію заховався від світу й, « добру і злу внімаючи спокійно», складає «ізвіт» нащадкам – беззастережний і вільний від емоцій реєстр чужої діяльності, поривань, надій, мрій. Але цей уявний образ дуже далекий від справжнього. Преподобний Нестор був чоловіком активним, дуже бурхливого темпераменту, емоційним, що раз у раз проривається крізь оповідальні скупі літописні рядки. Бути монахом у середньовіччі - зовсім не означало відгородитися від світу. Скоріше навпаки. Київські ченці 11-12 ст. брали активну участь у тогочасному суспільному та політичному житті, а печерський ігумен Никон, змушений був навіть утекти з Києва до Тмуторокані, зазнавши цілком одвертого політичного цькування. Дуже гаряче цікавився політикою й Нестор. Він був особистим другом Яна Вишатича - київського тисяцького, сина Вишати - воєводи великого князя Ярослава Володимировича.

Справою життя Нестора стала книжна справа, складання літописів. «Велика буває користь від учення книжного, — говорив він, — книги наказують і вчать нас шляху до розкаяння, бо від книжних слів набираємося мудрості й стриманості... Той, хто читає книги, бесідує з Богом або святими мужами». У праці над літописами стали йому у пригоді, окрім  богословських знань, його непересічні здібності до літератури, досконале володіння грецькою мовою, і, насамперед, глибоке розуміння важливості історії для розвитку нації і держави.

До нашого часу збереглося три праці літописця:

Ø  “Житіє Бориса і Гліба”. Завдяки Нестору імена цих юних княжичів не були забуті.

Ø  “Житіє святого Феодосія Печерського”. Твір написаний просто і доступно. Він описує детально духовне життя святого, наводить уривки з його повчань, розповідає про історію монастиря. Твір значною мірою вплинув на східнослов'янську житійну літературу.

Ø  Літопис “Повість минулих літ” («Повість временних літ») - найвизначніший твір Нестора.

Нестора Літописця надзвичайно цікавила історія рідної землі. Він читав і перечитував усе, що міг знайти по цій темі: дивом вцілілі літописні згадки своїх попередників (ігуменів Никона та Іоанна), твори грецьких авторів, в яких були свідчення про Русь (Григорій Амартол), а також не залишав без уваги народні перекази та оповідання. Та окремо кожний твір давав лише епізодичні відомості. Тоді Нестор вирішив написати таку книгу, яка, опираючись на праці попередників, відтворювала би повну історичну картину.

Намагаючись викласти події якомога достовірніше, Нестор-літописець у 1107 р. вирушає до Володимир-Волинського та у Зимненський Святогірський монастирі на пошуки першоджерел. Внаслідок чого Волинський літопис було включено до «Повісті минулих літ» майже в повному обсязі.

«Повість минулих літ» було завершено близько 1113 року. Написання повісті зайняло майже 20 років. Хроніку подій у ній було зведено до 1110 року. Таким чином, тогочасні події, зафіксовані пером Нестора, стали відомі нащадкам. Завдяки великій праці подвижника нам відкриваються славні сторінки минулого, які надихали і продовжують надихати наступні покоління до осмислення історичних подій, створення видатних літературних шедеврів та творів образотворчого мистецтва.

Безцінність написаного літописцем вимірюється не тільки втіленим у слові і збереженим для нас часом, але й його подвижницькими діяннями. Цією працею він і самого себе включив у книги життя вічного, удостоївшись почути благословенне: «Радуйтеся, бо імена ваші написані на небесах».

Без сумніву, «Повість минулих літ»— одна з найвидатніших пам’яток світової культури. Події, описані в ній, розгорнулися на тлі вселюдських історичних подій, охоплюючи усі пласти суспільного буття — від палаців князів до бідних хатинок трударів. Книга Нестора — це невичерпне джерело знань, відомостей про десятки і сотні подій, явищ, людей. У ній немає нічого другорядного. Тут усе надважливе. Вчитаймося в кожне слово, і воно наситить наш розум, душу, уяву одвічною загальнолюдською мудрістю, випробуваною часом правдою. 

Ось деякі уривки літопису:   «Повість минулих літ Нестора, чорноризця Феодосієвого монастиря Печерського, звідки пішла Руська земля, і хто в ній почав спершу княжити, і як Руська земля постала... Коли ж поляни жили осібно і володіли родами своїми, — бо й до сих братів існували поляни і жили кожен із родом своїм на своїх місцях, володіли кожен родом своїм, — то було [між них] три брати: одному ім’я Кий, а другому — Щек, а третьому — Хорив, і сестра їх — Либідь. І сидів Кий на горі, де нині узвіз Боричів, а Щек сидів на горі, яка нині зветься Щекавицею, а Хорив — на третій горі, од чого й прозвалася вона Хоривицею. Зробили вони городок [і] на честь брата їх найстаршого назвали його Києвом. І був довкола города ліс і бір великий, і ловили вони [тут] звірину. Були ж вони мужами мудрими й тямущими і називалися полянами. Од них оно є поляни в Києві й до сьогодні… І сів Олег, князюючи, в Києві, і мовив Олег: «Хай буде се городом руським…» І жив Олег, мир маючи з усіма землями [і] князюючи в Києві. І прийшла осінь, і спом’янув Олег коня свого, якого поставив був годувати, [зарікшись] не сідати на нього. Бо колись запитував він був волхвів і віщунів: «Од чого мені прийдеться померти? » І сказав йому один віщун: «Княже! Кінь, що його ти любиш і їздиш на нім, — од нього тобі померти». Олег же, взявши це собі на ум, сказав: «Ніколи тоді [не] сяду на коня (свого), ані гляну більше на нього». І повелів він годувати його, але не водити його до нього. І, проживши декілька літ, він не зайняв його, поки й на греків пішов. А коли повернувся він до Києва і минуло чотири роки, на п’ятий рік спом’янув він коня, що од нього, як пророчили були волхви, [прийдеться] померти Олегові. І призвав він старшого над конюхами, запитуючи: «Де є кінь мій, що його я поставив був годувати і берегти його?» А він сказав: «Умер». Олег тоді посміявся і докорив віщуна, кажучи: «Неправдиво то говорять волхви, і все те — лжа єсть: кінь умер, а я ще живий». І повелів він осідлати коня: «Дай-но погляну я на кості його». І приїхав він на місце, де ото лежали його кості голі і череп голий, і зліз він з коня, [і] посміявся, мовлячи: «Чи од цього черепа смерть мені прийняти? » І наступив він ногою на череп, і, виповзши [звідти], змія вжалила його в ногу. І з того розболівшись, він помер. І плакали за ним всі люди плачем великим, і понесли його, і погребли його на горі, що зветься Щекавицею. Єсть же могила його й до сьогодні, називається могила та Олеговою. А було всіх літ його княжіння тридцять і три…»

У літописі Нестор описує, як із євангельською проповіддю приходив в Україну святий апостол Андрій, детально оповідає про князювання Аскольда й Діра, Олега, Ігоря, Ольги. Він доносить до нащадків  історію хрещення Володимира і всього народу.  Розповідаючи про дипломатичні стосунки Київської Русі з іншими країнами, Нестор з болем оповідає про іноземні зазіхання та княжі міжусобиці, які шкодять руській державі і закликає співвітчизників до миру і єднання.

Загалом про Русь–Україну автор говорить, як про окрему, самобутню, ні від кого незалежну державу, яка має своє особливе місце серед інших країн. Правда, із сумом зазначає, що хоч “земля наша велика й багата, але ладу в ній нема”. Та автор оптимізму не втрачає і прикладами з минулого показує, що зло завжди буде переможене.

Також у “Повісті…” багато географічних даних, розповідається про сонячні затемнення, землетруси, що відбувалися у ті часи.

Нестор щедро вплітає у канву  “Повісті минулих літ” повчальні цитати з Біблії.

 «Повість минулих літ» є особливо цінною тому, що про деякі історичні факти можна дізнатися лише з неї.

Визначний український історик Михайло Грушевський писав, що Нестор був великий ерудит, високообдарований дослідник, який створив першу наукову концепцію історії України.

Преподобний Нестор працював до останнього дня свого земного життя.

Упокоївся преподобний Нестор-літописець ймовiрно у 1113 роцi. Він був похований у рідному монастирі. Мощі святого покояться у Ближніх печерах Києво-Печерської лаври. Житіє Нестора вперше з'явилося у друкованому Печерському Патерику від 1661.

Після смерті Нестора літописання “Повість минулих літ» було передано у Видубицький Михайлівський монастир, де ігумен Сильвестр переробив заключні статті твору, довівши розповідь до 1117 року.

Український народ свято зберігає вдячну пам'ять про великого подвижника Нестора Літописця:

Ø  У Києві побудовано два храми преподобного Нестора Літописця (по вул. Промислова у 2010, і по вул. Академіка Доброхотова, 7-а у 2013 на територіїКиївського університету права НАН України).

Ø  9 листопада православна церква відзначає день преподобного Нестора.

Ø  Українською православною Церквою встановлений орден "Преподобного Нестора-літописця".

Ø  Іменем Нестор, що у грецькій мові означає «найдосвідченіший», вдячні українці називають своїх синів.

Тереса Барановська

Серпень 2016 року