Вони з небес приходять знов
Від Світлого отця ...
(з коляди)
Вибратись до
батьківського дому у районному місті С зі Львова завжди було непросто, але
особливо важко у цей щедрий вечір. Погода явно змінювалась на гірше. Трамваї
ходили з великими перервами, а “шістки” ми не могли
дочекатись взагалі. Сіли на “сімку” і тому треба було
йти далеченько від зупинки трамваю до станції Підзамче. На Підзамчі нас чекав
новий сюрприз: автобуси з С не прибувають через погоду. Тож вкрай змучені
сідаємо у поїзд. Донечка моя засипає, але не жаліється. Я її потішаю як можу.
Ми не сподівались, що нове випробування чекає нас попереду.
Взимку темніє
швидко. Коли потяг прибув на станцію, вже була ніч. Залізнична станція
знаходиться не у місті, а на протилежному березі річки, у селищі Ж. Взяла я в
руку багаж і правою рукою допомогла дитині зійти на перон. Досить багато людей
зійшло з поїзда і всі потягнулись через чекальний зал вокзалу на зупинку автобуса,
щоб добратись до С. Коли вийшли на
вулицю, то побачили, що люди з непевністю сходять по сходах. Було дуже слизько
і пронизливий холодний вітер збивав з ніг . У тьмяному світлі привокзальна
площа виблискувала мов справжнє дзеркало. Автобус не ходить. Більшість вирішила
йти пішки. За 10-15 хвилин сходи поволі опустіли. Я ж не могла з малою дитиною рушити.
Йти треба було кілометрів 3-4.
І тут мене охопив
справжній жах. Не за себе, а за дитину. На станції залишатись було небезпечно.
Я подумала, що може сама я би якось перечекала до ранку чи пішла пішки. Але як
з дитиною у холодному приміщенні, і не відомо хто тут може швеньдяти у ночі.
Жодних службовців вокзалу не було видно. Та і подорожні усі розсіялись. Ми
вернулись у приміщення вокзалу. Порожньо і холодно. Всі службові приміщення і
каси зачинені. Я взяла дитину на руки намагаючись її зігріти. Сіла у крісло і
мій страх тільки посилився. Що робити?
Треба рухатись.
Знову беру
донечку за руку і ще раз виходжу на сходи станції. І тут неждано-негадано по
льодяному дзеркалу привокзальної площі під’їзджає прямо під сходи легкова машина. У тьмяному
світлі, що пробивається з дверей приміщення вокзалу, бачу лише голубий колір
автівки.
Водій
привідкриває двері і пропонує підвезти до С.
Я саджу дочку на
заднє сидіння, а сама не вірячи у своє щастя, примощуюся на сидінні поряд з
водієм. Ще одна самітня молода жінка вмощується ззаду. Пан за кермом видався
мені людиною років сорока. Він так спокійно звернувся до мене: « Вам куди треба:
до кінотеатру чи на Ново Магістральну?»
-
До
кінотеатру,- відповіла я.
Машина рушила.
Дорога з вокзалу до центру С була завжди не прекрасною, а тут ще ожеледиця.
Машина ж їхала не швидко, але без проблем. Я трохи прийшла в себе, приглянулася
до людини за кермом і запитала: « Ви певно працюєте на вокзалі?»
-
Ні, -
відповів він спокійно.
-
Може
в магазині? – продовжила я, бо згадала, що навпроти вокзалу є магазин.
-
Ні. Я
не працюю в магазині.
-
То ,
ви живете у Ж?
-
Ні
Я пильніше
придивилася до водія. Він явно не мав настрою до розмови, пильно дивився перед
себе. І тут я зауважую, що він одягнутий дуже легко, зовсім не по погоді. На
ньому були синьо-сірі брюки і легка вітрівка у полоску з різних відтінків
голубого і синього кольорів. І я запитала: « Вам не холодно у такий мороз?»
-
Ні,-
відповів він і, побачивши мій недовірливий погляд, додав: у мене є куртка там
ззаду.
Коли я садила
дочку в машину, я не бачила жодних речей на задньому сидінні. Він ніби вгадав
мої думки і сказав: « Моя одежа в багажнику.»
Ця відповідь мені
здалася дивною у цю холодну ніч. І я бачила, що він хоч і ввічливо, але без
задоволення відповідає на мої питання. Так що я перестала питати і лише
пильніше придивилась до його одежі. На його вітрівці не було ні кишень, ні
гудзиків, ні замочків. Абсолютно нічого. Промайнула думка: Як можна одягнута цю
вітрівочку з комірчиком так тісно прилеглим до шиї без гудзиків.
Треба сказати, що
людей у віці водія я повинна була би знати у С. Але я не впізнавала у ньому
нікого. То я наважилася ще на одне запитання:
-
А де
Ви живете?
-
Там,
нагорі, - відповів він і показав самим підборіддям вперед і вгору.
-
То
де, у новому районі за Млином?
-
Та
ні,- він явно не хотів говорити на цю тему.
За хвилинку
машина зупинилася біля кінотеатру. Я висадила дитину. Витягнула багаж . Відкрила
гаманець. І подала гроші за проїзд. Само собою зрозуміло, що у таку погоду
ніхто з людей не буде перевозити чужих безкоштовно. Водій навіть не простягнув
руки, лише сказав: «Грошей не треба». Тоді я поклала гроші на сидіння. Але
почула ще раз спокійне і переконливе, таке що не дозволяє непослуху: «Грошей не
треба».
Я забрала гроші.
Молода жіночка, що вийшла з машини також, тихо сказала до мене: « Мені все-
таки треба на Новомагістральну. Як я доберуся туди в таку ніч?» Я їй відповіла
переконано: «А ви попросіть водія. Він вас завезе.»
До дому батьків
вела вузенька вуличка з тротуаром лише з правої сторони. Я взяла донечку за
руку і з обережністю зробила перший крок у напрямку батьківського дому. І що за
диво! Зовсім не було слизько. Ми спокійно йшли. Лише легкі лапаті сніжинки
плавно опускалися на землю.
Тереса Барановська
24 лютого 2015 р.
Тереса Барановська
24 лютого 2015 р.
