Багато написано
про війну. Автори описують героїв і зрадників, окупантів і визволителів, великі
битви і перемоги. Але були ще звичайні, жахливі, моторошні, ламаючі долі будні
війни, які цивільні люди мусили перемучити, перебути, пережити.
Влодик покинув
рідне село N і батьківську
хату шістнадцятирічним хлопцем. У місті життя було нелегким. Вже було хотів повернутися
назад, та випадок звів його з колишнім односельчанином, який запропонував
роботу у перукарні і у себе вдома, а взамін обіцяв навчити перукарського
ремесла. За якийсь час Влодик став добрим майстром. Тепер навіть був у змозі
матеріально допомагати матері та братам і сестрам, що залишились у селі. І ось,
коли здавалося, що життя починає входити в колію, коли знайшов собі пару,
почалася війна. Совєти, які прийшли у місто у вересні 1939 року, драпонули з
міста, розстрілявши бранців в підвалах НКВД і міліції. Розстрілювали під
духовий оркестр, заглушаючи звуки пострілів, щоби скрити від людей свій кровавий
злочин. Після дводенного затишку у місто без бою зайшли німці. Влодик ранком за
звичкою спішив на роботу, коли дорогу йому перекрила німецька піхота СС. Йшли
вони, всі як на підбір високі, з закоченими по лікті рукавами, впевнено
відбиваючи крок.
Злегка зажевріла
та швидко розвіялась з вітром іскра надії, що німці допоможуть відновити
суверенну українську державу.
Та сталося
навпаки, життя у місті ставало все тяжчим, навпіл голодним. Ранньою весною 1943
року Влодик вирішив повернутись у рідне село. Його молода дружина відразу
погодилася. І ось пожитки спаковані у валізки і вони у вагоні львівського
поїзда. Поряд з ними розмістились дві монашки, що їхали до Сокальського
кляштора. Трималися з ними разом на львівському вокзалі, пересаджуючись на сокальський поїзд,
уникаючи німецьких патрулів.
Галицьке приграничне
село N війна захопила
зненацька і раптово. Німецька окупація тривала більше трьох років. У селі був
розміщений невеликий німецький гарнізон. Німці насаджували свої порядки,
забирали у селян худобу і провіант для нужд свого війська, висилали молодь на
роботу до Німеччини. Склад гарнізону часто змінювався. Фронт перемістився
далеко на схід, а тут було відносно спокійно, тому прикомандировані сюди
офіцери навіть викликали до себе жінок і коханок.
Влодикова родина
з радістю зустріла молоде подружжя, хоча самі ледве зводили кінці з кінцями.
Мати з молодшою сестрою ще і доглядали за будинком вчителя. Будинок був
двоповерховим і стояв у центральній частині села. Сталося так, що вчитель з
дружиною у 1939 році на літні вакації поїхав до Швейцарії, та через війну і
окупацію не зміг повернутися у село.
За скромним обіднім
столом збиралося багато людей, бо і сестра Зося з чоловіком також вернулася
додому. А тут ще і єдина за усю війну бомба впала в центрі села і частково зруйнувала
будинок вчителя, поранила маму і вбила молодшу сестру Марію. Біль і страждання
згуртували родину. Підтримували і
допомагали один одному як могли. Влодик з Сянею тимчасово переселилися у
аварійний тепер будинок вчителя. На першому поверсі у кімнаті поряд з кухнею
Влодик облаштував перукарню. Маленька кімната з тріщиною у стіні по другу
сторону від кухні служила їм спальнею. На другому поверсі вціліла лише одна
кімната. До неї вели напівзруйновані сходи. Посеред тої кімнати стояв
вчительський рояль посипаний пилом та дрібними обломками штукатурки.
Коли в гарнізоні
появилися два молоді офіцери австрійці, вони якось довідалися про інструмент,
почистили та настроїли рояль, і щовечора
приходили грати на ньому. До війни вони, мабуть, були музикантами, бо грали
досить майстерно. Веселі вальси Штрауса лунали гулко у цій невеселій оселі,
нагадуючи про молодість і мирні часи. Незабаром австріяки стали приходити з
двома гарненькими блондинками, яких запросили з Відня. Це був час, коли прийшов
наказ про німецькі аусвайси. Всі повинні були пройти перевірку і отримати нові
документи. Дівчата з Відня не мали необхідних паперів для отримання аусвайсів.
Німці запідозрили, що дівчата – єврейки. Стали їх допитувати, посилати запити
до Відня, а потім розстріляли. Австрійців заарештували і відправили до
повітового міста. Через два тижні офіцери повернулися з ув’язнення. Їм дали день, щоб зібратися перед відправкою на
східний фронт.
Якби дівчата не
поспішили з виробленням документів, вони, можливо, би пережили цю війну. Бо
партизани незабаром спалили будинок у повітовому місті разом з усіма паперами і
довідками для аусвайсів.
З’єднання Ковпака
пересувалось через Галичину. Командування з’єднання мобілізувало мужчин села з
возами на кілька днів і ночей для транспортування партизанів і спорядження.
Десь відразу
після цього приїхали з повітового міста два криті грузовики з німецькими
солдатами і офіцерами. Зупинились перед будинком вчителя і троє офіцерів зайшли
у кухню до Сяні. На ламаній польській мові їх командир почав розпитувати про
партизанів. Питав скільки їх. Сяня відповіла, що сама не бачила, але люди
розповідали, що партизанів багато і йшли вони через навколишні ліси три доби. Німці
переглянулися між собою, явний страх і паніка промайнули у їх очах. Вони
ненадовго покинули дім і через якийсь час повернулися з конфіскованою/вкраденою качкою. Старший розглянувся по
кухні, зняв з полички банку з кавою. Кава ця належала вчителеві і молоді
тимчасові господарі не брали її ніколи. Наказав зварити каву, додати молока і
розлити по склянках. Качку наказав обскубати і спекти, наголосивши, щоб не
варила попередньо, а спекла в духовці. Коли німаки вийшли, Сяня швиденько
взялася до роботи. Обшпарила і обскубала гарненько качку, поклала її в баняк і
зварила. Бульйон занесла у підвал, качку приправила і поставила пекти. Тим
часом зварила каву з молоком і розлила по склянках. Коли німці вернулися, старший наказав каву злити
назад у баняк. Налив одну склянку і наказав: «Пий!»
-
Я не
хочу кави
-
Пий!
– наказав ще раз.
Зрозуміла Сяня,
що німачисько перевіряє чи немає у каві отрути і випила каву.
Тоді вони взялися
їсти качку. «Ти її варила!» - сказав старший.
-
Ні. Я
її спекла як ви сказали, - відповіла не моргнувши оком.
Офіцер не
повірив, але глянувши на її округлений живіт, промовчав. Німці з’їли качку,
запили кавою і поїхали в сторону Романівського лісу.
На ранок наступного
дня повертався селом лише один грузовик наладований тілами німецьких солдатів.
Сяня усміхнулася про себе: «А ви боялися каву пити…».
Підходила зима і
Влодик винайняв пів будиночку у свого товариша недалеко від учительського дому,
де продовжував працювати у перукарні. Односельчани платили за послуги негусто і
натурою: хто принесе у кишені кілька картоплин, хто кварту молока, хто яйце від
чудом врятованої від німців курки.
У новій оселі було
тепло, затишно. Незабаром появилася і колисочка. Одна лише була незручність – у
сусідньому будиночку квартирували німці.
Одного ранку,
коли Сяня розвішувала випрані пеленки на подвір’ї, підійшов до неї молодий
німець і спитав: «Коли ти кладеш дитину спати вдень?» Вона відповіла, але
повернувшись додому зі страхом почала думати: «Що треба тому німачиськові? Чому
він цікавився, коли дитина спить?». В голові роїлися погані думки та моторошні
сцени насильства, про які чула від людей. Найгірше те, що не було навіть з ким
поділитися своїми страхами, бо Влодик у цей день зранку поїхав у повітове місто
у справах.
Десь коло
полудня, лише тільки Сяня заколисала свою маленьку донечку, якій за кілька днів
мав сповнитися місяць, у двері тихенько постукав німець. Відчинила йому, намагаючись
не показувати переляку.
Він зайшов,
окинув оком охайну кімнату, підсунув стілець до дитячої колиски і тихо присів
дивлячись на дитину. Сяня ледве жива спостерігала за ним, вдаючи що складає
пеленки. Німець сидів, дивився на сплячу дитину і сльози стали котитися по його
щоках. Здавалося, що минула вічність, коли нарешті він встав, витер сльози і пішов до дверей. Вже
у дверях пояснив, що отримав листа з дому. У нього народилася дитина вже після
того, як його мобілізували і відправили на війну. Жінка у листі описувала йому
як їх дитинка спить і усміхається уві
сні. То він хотів подивитись на сплячу дитину приблизно такого ж віку.
Німець пішов, а
Сяня впіймала себе на думці, що співчуває цьому молодому чоловікові, вирваному
війною з життя. Він, певно, був порядною людиною і був би зразковим батьком. Та
злий демон оволодів Німеччиною, накрив своїм чорним крилом цілу Європу і це
українське село. Чи побачить батько свою дочку? Чи його доля лише солоні сльози
на щоках?
Минуло ще кілька
місяців повних тривог і недоспаних ночей. Німецькі піхотинці, яких гнали на
фронт, дуже відрізнялися від тої першої лінії з закоченими по лікоть рукавами.
Тепер ішли і старі, і криві, і кульгаві та не дуже в ногу.
Німці відступали.
Вже стало видно заграву на південному небі, що не згасала ні вдень ні вночі.
Говорили, що то йде велика битва за Львів. Одного ранку, ще перед сходом сонця,
солдати з автоматами стали виганяти людей з домівок у центр села, оголосили, що
сюди пересувається лінія фронту, село буде знищене, і під конвоєм відправили
всіх на північ в сторону Волині. Людська маса рухалася повільно і понуро під
плач дітей та голосні перемовини конвоїрів. Влодик ніс якісь пожитки, Сяня
притискала до грудей дитину. Розвиднилося. Колону стали переганяти машини з
німцями. Десь опівдні колону обігнала однокінна бричка, у якій замість сидіння
була прикріплена балія. У балії сидів німецький офіцер і поганяв нещасного
коника, тікаючи у свою Німеччину. Ця картина була настільки комічною, що
змучені переходом люди стали сміятися і оглядаючись навкруги помітили, що їх
конвоїрів вже давно нема і що вони бачать спину останнього німця, що втікає у
балії з їх землі. Німець втікав не оглядаючись, а услід йому лунав сміх
змучених людей.
Відтак колона
спокійно розвернулася і люди більш бадьорим кроком рушили назад в сторону свого
села. Не було великої радості у їх очах, боялися совєтської окупації не менше,
ніж німецької. Чули, що у війну вступила Америка, то в душі була примарна
надія, що нова окупація буде недовгою.
Березень 2018
року
