Микола Олександрович Капустянський – Генерал-Хорунжий УНР, Видатний діяч націоналістичного руху, Воєнний Історик, Літератор.

Видатний українець, який починав свою кар’єру ще у лавах царської армії, Микола Капустянський народився 6 лютого 1880 року (за іншими відомостями, 1 лютого 1879) у селі Чумаки, нині Томаківський район, Дніпропетровська область, Україна (тоді Катеринославська губернія) у родині священника. Від самого дитинства він виховувався в християнському дусі, і у 1899 році закінчив 4-класну Катеринославську духовну семінарію.

Сталося так, що юнакові судилася не духовна, а воєнна кар’єра. У 1900 році він був покликаний до армії на військову службу до 134-го піхотного Феодосійського полку (Катеринослав).

У 1904 році, після закінчення Одеського піхотного юнкерського училища, у ранзі підпоручника до 105-го піхотного Оренбурзького полку (Вільно) зголосився добровільно до участі в російсько-японській війні. З 18 березня 1905 року був приділений до 8-го Східно-Сибірського стрілецького полку, що перебував на Далекому Сході. В армії виявив великі здібності і відвагу. 

7 квітня 1906 року — після завершення війни повернувся до 105 Оренбурзького піхотного полку у Вільні.

У травні 1908 року був прийнятий до Імператорської Миколаївської військової академії у Петербурзі. В 1912 році закінчив академію, написавши працю «Повітряна розвідка»; за успішне закінчення академії був нагороджений орденом св. Анни III ступеня.

За виявлену особисту хоробрість у першій світовій війні він був нагороджений кількома орденами і Георгіївською зброєю.

Останнє звання Капустянського у російській армії – полковник. 

Після більшовицького перевороту М. Капустянський залишив російське військо.

Українець не лише за походженням, а й у серці – М. Капустянський не міг стояти осторонь подій, які вирували в його Батьківщині. Не підтримавши ні більшовиків, ні царську армію, попри те, що прослужив у її лавах певний час, він знайшов своє покликання в лоні українського війська. У листопаді 1918 року він уже очолював Канцелярію Військово-Ученого Комітету Головного Управління Генштабу Української держави. У 1919 році наказом Головної Команди Військ УНР йому було присвоєно звання Генерала-хорунжого.

Генерала-хорунжого завжди підтримувала дружина Надія Осипівна(16.11.1891 р.н.) у дівоцтві Калішевська. Відомо, що під час активних дій військ УНР та перебування штабу в Житомирі Надія також була поруч.

 25 листопада 1919 року Микола Капустянський був інтернований польською владою до табору у Ланцуті. Для перетину кордону з Польщею Надія разом з чоловіком одержала паспорт. Він мав силу з 1 січня 1921 року по 1 січня 1922 року, як і паспорт Капустянського, і дає змогу встановити, що у складні для українського війська часи вона таки дісталася до Польщі і побувала в Варшаві 14 червня 1921 року. На останній сторінці паспорта міститься штамп Бюро біженців з України в м. Ченстохові  17 травня 1921 року. Надія зареєструвалася в бюро біженців однак чи одержала від нього будь-яку допомогу невідомо.  У 1923 році член  редакційної колегії військового видання Война и мир - Весник военной науки и техники  В. Колосовський писав у листі до Капустянського з Берліна (мовою оригіналу): «Вы имеете прелестную жену и нежного, чуткого сердцем друга. Думаю, что в эти дни искания она много лучей света вносит в Вашу жизнь.»

Генерал-хорунжий українського війська виживав у скрутні часи під час інтернування до Ланцуту саме завдяки літературній діяльності і попри поразку українських сил в національно-визвольних змаганнях не полишав патріотичної справи, працював над науковим воєнним журналом, гуртував довкола себе патріотично налаштованих товаришів і вірив в Україну.

У 1921 році у Львові вийшла друком його найвідоміша монографія «Похід українських армій на Київ-Одесу в 1919р.» (дві перші частини), у якій він переповів увесь біль страшних подій національно-визвольних змагань, перебування України в облозі ворожих військових сил, дав оцінки причинам поразок українського війська. Ця книга, що не раз перевидавалася, знайомить читача з маловідомими матеріалами української військової історії 1917–1921 рр. Зокрема, ця праця Миколи Капустянського представляє офіційну точку зору уряду Української народної республіки, подає детальний опис бойових дій Армії УНР навесні–влітку 1919 р.

У 1923 році Капустянський переїхав у Париж, де став одним із засновників Українського воєнно-історичного товариства. Він брав активну участь у діяльності української еміграції у Франції, з 1924 керував організацією ―Українська громада у Франції. У 1929 був учасником Першого конгресу українських націоналістів у Відні, на якому був обраний заступником голови президії конгресу. Увійшов до складу проводу українських націоналістів, призначений його референтом по військових питаннях (з 1933 керував цією референтурою разом з генералом В. Курмановичем). У 1930-х рр. генерал М. Капустянський керував перевишколом колишніх старшин Армії УНР і УГА у станиці ОУН неподалік Данціґа. У 1932–1938 голова Українського народного, а потім національного союзу. Видавав у Франції журнал ― Військові Знання. У 1934 році організував у Парижі Українську громаду. Після того як до неї увійшли ще кілька українських товариств, виник Український Народний Союз, який став одним із співзасновників Організації Українських Націоналістів. 

У  1935-1936 роках перебував у США і Канаді в організаційній місії ОУН. У 1939 році учасник 2-го Великих зборів Організації українських націоналістів у Римі, належав до числа прихильників Андрія Мельника, що конкурував зі Степаном Бандерою. З 1940 року, після розколу в ОУН, Капустянський став одним з лідерів ОУН(м).

Після початку другої світової війни, слідом за наступальними німецькими військами Микола Капустянський прибув до окупованого німцями Києва у надії на відновлення української державності. У 1941 році - заступник голови Української національної ради в Києві, брав участь в установчих зборах. Заснував Українське військове суспільство імені П. Полуботка, намагався формувати українські військові частини у складі Вермахту, очолив Інститут вивчення української визвольної боротьби.

Переконавшись, що німці змінили свою політику по відношенню до України,  наприкінці 1941 року Капустянський виїхав до Відня, згодом — до Львова, де в 1942-1944 роках намагався керувати процесом створення партизанських частин ОУН-Мельника для боротьби з німецькою і радянською окупацією.

З 1945 року, перебуваючи в еміграції у Мюнхені, продовжував активно брати участь у діяльності української націоналістичної еміграції як один з найближчих сподвижників А. Мельника.

З 1948 року Капустянський - військовий міністр уряду УНР у вигнанні , член Вищої військової ради, йому було надане військове звання генерал-поручика, потім — генерал-полковника.

Діяльність українських націоналістів у вигнанні(екзилі) загалом, і Миколи Капустянського зокрема, важко переоцінити. 22 серпня 1992 року президент УНР в екзилі Микола Плав'юк передав грамоту Державного центру УНР Президентові України Леоніду Кравчуку. Це означало, що українська незалежна держава, проголошена 24 серпня 1991 року, є правонаступницею Української Народної Республіки.

Микола Капустянський був учасник 3-го, 4-го і 5-го Великих зборів ОУН(м), з 1964 року — глава сенату Українського націоналістичного Руху — обраний на великому зборі 19-25 липня.

Генерал Капустянський навіть у поважному віці тримався бадьоро, шукав товариства між «молодою війною», з дуже великими симпатіями ставився до всіх колишніх вояків Дивізії «Галичина». Для нього було найбільшою приємністю почути, що поміж ветеранами-«дивізійниками» є ентузіасти військовознавства. Найбільшим його бажанням було, щоб у еміґрації спільними силами видавати серйозний, репрезентативний військовий журнал, який засвідчував би перед усіма народами світу живучість української військової науки.

На шпальтах журналу Військові Знання М. Капустянський  до останнього привертав увагу світової спільноти до проблем військових українськомовних фахових видань в СРСР, а точніше до їхньої відсутності, підкреслюючи, що в українських частин в СРСР немає власного фахового видання рідною мовою. Військовий та воєнний історик Ф. Кордуба згадував слова Капустянського: ―Українські вояки в радянській армії не мають ані одної військової газети або журналу, ні одного військового підручника або інших видань у рідній мові. Це доказує, що також радянська армія є одним з найсильніших русифікаторських засобів в руках Москви.

Генерал Капустянський був кавалером українських нагород: Хреста Симона Петлюри і Галицького Хреста

Основні праці Миколи Капустянського:

·       Похід Українських армій на Київ-Одесу в 1919 році (1921-1922, 1946).

·       Українська збройна сила й українська національна революція (1936).

·       Перша Українська Дивізія УНА. Історія Українського Війська. - Вінніпеґ, І. Тиктор, 1953

Микола Олександрович Капустянський помер 19 лютого 1969 року в Мюнхені.

22 січня 2010 року Генерал-хорунжий армії УНР Микола Капустянський був урочисто перепохований на Личаківському цвинтарі у Львові.

Квітень 2018 року

Сікорський Іван Олексійович – психіатр, психолог, лікар, педагог, громадський діяч (1842–1919).

Іван Олексійович Сікорський народився 26 травня 1842 р. в селі Антонове Сквирського повіту Київської губернії в родині священика. Початкову освіту здобув у місцевому духовному училищі, продовжив навчання в Київській духовній семінарії. Після закінчення курсу медичних наук в університеті Св. Володимира (жовтень 1869 р.) залишився на 3 роки при ньому для підготовки до професорського звання.
У 1872 р. Іван Олексійович захистив дисертацію "Про лімфатичні судини легенів", радою університету йому було присвоєно звання доктора медицини. З 1873 року працював у Петербурзі.
У 1884 році вчений отримав пропозицію перейти у Московський університет, але відмовився та повернувся до Київського університету, де працював професором упродовж 26 років, майже до своєї смерті.
Його монографія "Про заїкання" була перекладена німецькою та зробила ім’я Сікорського відомим за кордоном.

Іван Олексійович Сікорський одним із перших психологів у Європі експериментував, спостерігаючи за розумовою діяльністю учнів. В 1879 р. його обрали членом-кореспондентом Бельгійського королівського медичного товариства, 1882 р. він став іноземним членом-кореспондентом Паризького товариства громадської медицини і професійної гігієни, а також членом Товариства психіатрів і Товариства російських лікарів (Санкт-Петербург).
Ученого цікавили різні психолого-педагогічні проблеми, серед них —психологічне значення дитинства, дошкільного періоду. Він одним із перших вітчизняних педагогів звернув увагу на дошкільний вік як на окремий період дитинства, присвятивши цьому важливому питанню багато психологічних і педагогічних розвідок. Серед найвідоміших — «Воспитание в возрасте первого детства» (1884 р.), «Душа ребёнка» (1901 р.). У цих працях підкреслюється психологічне значення дошкільного періоду.

Він не лише займався дослідженням фізіологічного та психологічного розвитку дитини, а й брав активну участь у суспільному і педагогічному житті Києва. 30 вересня 1907 р. його обрали директором Київського педагогічного фребелівського інституту (першого і єдиного на початку ХХ ст. вищого навчального закладу, який готував вихователів і керівників дитячих садків) і головою Київського фребелівського товариства. 26 жовтня 1908 р. на урочистому відкритті Товариства Іван Олексійович Сікорський сказав про те, що потрібно «уметь распознать детскую душу, по возможности раньше определить и предусмотреть будущее человека в ту пору, когда он ещё, возможно, не научился отличать правую руку от левой, когда не умеет стоять на своих ногах или проговаривать слова».
У січні 1910 р. вченому було присвоєно звання заслуженого професора Київського університету Св. Володимира.

Треба відзначити, що Іван Сікорський мав неприховано українофобські погляди та заперечував існування окремого українського народу. Зокрема, Сікорський тримався російських націоналістичних, монархічних та антисемітичних поглядів.
Сікорський Іван Олексійович був почесним членом київського клубу російських націоналістів і стояв на позиціях триєдиного російського народу та малоросійства та вважав українців малоросами, південно-західною гілкою єдиного російського народу, а не окремим етносом.
У своїй доповіді в "Київському клубі російських націоналістів" 7 лютого 1913 року під заголовком "Росіяни та українці" Сікорський різко розкритикував працю Михайла Грушевсьського про Київську Русь, у якій той заявив про потребу окремо рахувати народності росіян та українців під час перепису населення. Зокрема Сікорський заявив:
"Етнографічний термін "українці" у зв'язку з відсутністю об'єкту, тобто етнографічно окремого народу, не має підстав існувати, а визначення території назвою "Україна" втратило свою початкову адміністративну потребу й тому сам термін здається непотрібним, на кшталт іменування "Священна Римська Імперія" або "Московське царство"".
Перелом у житті Івана Олексійовича Сікорського стався того ж 1913 році, коли він виступив як експерт у справі Бейліса (інспірованого судового процесу проти людини, безпідставно звинуваченої у вбивстві з ритуальною метою православного хлопчика). Іван Олексійович Сікорський висловив припущення, що ці ритуальні дії були здійснені фанатиками-сектантами іудейського віросповідання. Психолога звинуватили в «юдофобстві», від нього почала відвертатися демократично налаштована інтелігенція. Прогресивна преса в Росії та Європі різко й негативно висловилася на його адресу.

Іван і його дружина Марія (Зінаїда) Стефанівна, уроджена Темрюк-Черкасова були відомими медиками. Медицині вони віддавалися серцем і душею. Окрім медицини, обоє мали широку загальну освіту, чудово зналися на музиці, літературі, мистецтві. Вони виховали пятеро дітей: Сергія, Ольгу, Олену, Лідію, Ігоря.
 
Будинок Сікорських у Києві, Ярославів Вал 15-а

Старший син Сергій закінчив Морський кадетський корпус у Санкт-Петербурзі і загинув у першій світовій війні. Наймолодший син, Ігор Сікорський, емігрував у 1918 році спочатку у Францію а потім у Сполучені Штати Америки та став видатним авіаконструктором.
Ігор Сікорський(син Івана Олексійовича) під впливом української діаспори став асоціювати себе з Україною. У 1933 році він писав Василю Галичу: " Мій рід, який походить з села на Київщині, де мій дід і прадід були священиками, є чисто українського походження".
Помер Іван Олексійович Сікорський 14 лютого 1919 р. в Києві від інфаркту після допиту у ЧК, на якому його змушували звернутися через пресу до молодшого сина авіаконструктора Ігоря з вимогою повернутися з еміграції.

Іван Олексійович похований на Байковому цвинтарі в Києві. Відповідно до волі вченого, особисту бібліотеку, що налічувала понад 1 200 томів, було подаровано університетові.
Сікорський є автором понад 100 наукових праць, багатьох монографій і посібників, у тому числі близько 50 з загальної психології.

Іван Олексійович Сікорський, син священика, став прототипом образу Св. Іоанна.Образ намалював Віктор Васнецов, розписуючи Володимирівський собор у Києві.

Квітень, 2018 р.