Ольга Кобилянська – Видатний майстер художнього слова

 

Ольга Кобилянська є визнаним майстром слова. Її проза вражає поетичністю, філософською глибиною і новаторством.

Ольга Кобилянська малює картини життя не на двомірній площині полотна, а у багатомірному просторі, де основними вимірами є людські Долі, людські Стосунки, безмежна красота Землі і, звичайно, багатоплинний Час. Крім перечислених основних  вимірів є ще багато інших, які доповнюють вималювані життєві картини, надають їм голографічної об‘ємності і врешті решт ставлять їх у ряд великих всесвітньо відомих витворів мистецтва.

Продемонструвати я хочу сказане на прикладі повісті "Земля", над якою Ольга Кобилянська працювала з 1895 і яку завершила у Чернівцях у 1901 році.

Починається повість прекрасним описом куточка буковинської землі, де ліс зображений як «Пишний, майже безмежний великан» , що «неначе у вандрівці задержався ось тут та задумався над тихими полями, а недалеко нього, почувши за собою зеленого опікуна, попіднімалися сільські хати. Тут... і там... і там – розкинулось село.»  Письменниця майстерно вплітає у вінок опису одвічної красоти буковинської природи село, де буде розвиватися фабула повісті. І робить це вона коротким реченням:  «Тут... і там... і там – розкинулось село.», - у якому мало слів, та як багато простору, прозорості і об‘ємності!

У повісті ліс описується багато разів, але читач відчуває якусь моторошну недомовленність у цих описах. Щось страшне має тут статися і це тримає читача у напрузі з перших абзаців повісті.

Сучасник Ольги Кобилянської бельгійський поет, драматург, автор філософських трактатів, лауреат Нобелівської премії з літератури Моріс Метерлінк (1862-1949) стверджував, що сутність явища відкривається в мовчанні. Слова не здатні навіть натякнути на сутність. (Саме у цьому полягає трагедія людства, яке не здатне зрозуміти себе, своє призначення, свою долю.)  У Метерлінка недомовленість перемішується зі страхом перед невизначеністтю долі, а може навпаки з її невблаганною визначенністю. Ми знаходимо недомовленність переплетену зі страхом у повісті Земля, коли письменниця веде нас від пролога через зав‘язку до кульмінації, і тоді коли письменниця презентує перед нами надії героїв у епілозі.

Портрети людей Ольга Кобилянська малює  короткими та багатобарвними штрихами.  Ось приклади деяких портретів змальованих гострим пером митця:

Докія – «Між гостро зарисованими, високо піднятими чорними бровами зарились хмарні зморшки»

Петро – «З природи інтелігентний, бистрий, серцем м‘який, мов дитина, а в роботі був мов вогонь»

Сава – «він не любить землі. Дарма , що ходить по ній, що толочить її, дарма , що живе з неї, що носить вона його.»

Анна – «Середнього росту, з темним, як шовк волоссям, ...  на око ніжна, таїла в собі силу та вабила до себе, мов музика, гармонією жіночності»

Марія – «Сама виглядає, якби більше в комині пересиджувала, ніж у хаті та на подворку – така чорна», «така скупа та погана».

Епітети у портретах підібрані  лаконічно і влучно. Вони відтіняють кожен образ, роблять його неповторимим. На протязі розвитку фабули опис героїв твору не раз змінюється у калейдоскопі долі і обставин. Ось, для прикладу, як трансформується портрет Марії: «Була лише в сорочці, обперезана барвистим рушником, без рушника на голові, і з своїм сивим розпатланим волоссям виглядала дико.  Одначе її тонке ніжне обличчя з ясними лагідними очима усмиряло враження її занедбаного виду».

 

Дуже оригінально письменниця знайомить читача з головними героями повісті, - Докія перебирає у пам'яті молодих людей, вибираючи пару для Парасинки. Уперше перед читачем постають образи Михайла, Сави, Анни, Петра, Василя, Марії у роздумах Докії над долею доньки.

При всій чіткості та яскравості,  недомовленість, невиразні тривожні передчуття також панують і в описанні образів героїв, особливо Михайла і Анни.

Ось розмовляючи з матір'ю Парасинка характеризує Михайла: -

«Другого Михайла нема в селі. Багач, і гарний, і чемний! Але чи візьме яку, чи візьме з нашого села?...

У ніби простій відповіді матері звучить моторошний натяк на майбутню долю молодого героя:

«Буде, як бог дасть! – відповіла Докія поважно.- Жінка призначена чоловікові, як смерть від бога. ...»

 

Ольга Кобилянська є неперевешеним майстром діалогів. Ними наповнена повість Земля. У діалогах читач не тільки пізнає думки і плани героїв, але також бачить їх портрети, ніби відчуває дихання героїв, бачить вираз облич і очей, поглиблює розуміння їх внутрішньої суті. Читач відчуває себе фізично присутнім, прислухаючимся до розмов героїв повісті. Письменниця приводить також і містичні діалоги, як нариклад, розмову вбитої горем Марії з сивоголовим свідком братовбивства. Це ще одна виразна паралель до Метерлінка.

Письменниця вплітає у канву повісті містичні сцени і таким чином неймовірно підсилює трагізм зображених у повісті подій. Ось як письменниця описує зустріч Івоніки з убитим сином у завіяному снігом полі:

«З розбурханим волоссям стояв старий батько, прикований до місця, важко дишучи, витріщаючися в напрямі, куди погнався стовп снігу.
Що се було? Що се було? Волосся стануло дибом. Зойкнувши з якогось дикого раптового переляку, силувався перехреститись.».

 

Письменниця використовує містичні передчуття Анни, підготовляючи читача до драматичної кульмінаціі - страшного братовбиства. Ці передчуття як невмолимість долі нависають над кожним моментом спілкування Михайла і Анни. Спочатку вони сумні і не виразні – як під час танцю на весіллі, а далі набирають загрозливої, могутньої Метерлінкової сили від якої мороз пробирає. Страшні видіння постають перед нею у теплий літній вечір, коли Михайло проводжаючи кохану дарує їй перстень і просить чекати його з війська.  «Се не була мряка! Воно летіло крізь мряку!  ...  Воно летіло ... на мене... і на... тебе!»

На протязі усієї повісті Ольга Кобилянська з любов‘ю, ніби використовуючи багату на кольори палітру і вправний, легкий і точний пензель  великого митця, описує Землю.

Так як знаменита Джоконда Леонардо ДаВінчі невіддільна від ландшафту зображеного на тлі картини, так вся фабула повісті Земля невіддільна від живих буковинських пейзажів, написаних з непорівняною майстерністю. Живих, бо письменниця не просто описує флору, але використовує і багатий опис фауни, щоб передати не тільки багатство природи, але і додати певну містичність і натяк на невимовні передчуття героїв.

Ось Анна йде під вечір полем, - «Близько неї крикнула перепелиця, захована в житі, відтак перелетіла їй майже перед лицем; сверщки цвіркали, здавалося саме коло неї, а якби хто хотів оглянутися за ними, добачити їх там, звідки прозвеніло їх цвіркотання, та воно доходило знов з іншого місця. Се була їхня сверщкова тайна, якою дразнили нічних мандрівників».

У повісті Земля це не тільки один з вимірів простору, у якому відбуваються події, це також і жива дійова особа. Згадаймо як старий Івоніка звертається до «цариці» Землі:

-        «Бери його,- заскреготав крізь зуби,- бери і спряч. Праця і кров моя пішли в тебе, а тепер бери ж і його!»

Письменниця переконує нас у вічності красоти землі. Ця божа краса невмируча, незалежна від пір року, від людських стосунків, від подій на цій землі. Страшні події потрясли село, та природа все  ж залишається прекрасною. Земля прекрасна і вічна як Надія, як і саме Добро, що не підвласне Злу.

«Перед нею лише поля зеленілися. По маєвім дощі зеленіли і пишалися, дерева розвинулися поприбиравшися в ясну розкішну зелень, і позаквітчалися в білі, рожеві китиці цвітів. Вогкий запах маєвого цвіту розходився у воздусі й голубив на силу до себе. Земля розкошувала...».

Закінчує письменниця повість знову описом непевного, ніби примарного передчуття Анни про долю сина.

«...щось мов силує її відірвати його від землі. З нього будуть люди, як покине землю. Якісь інші люди , як вона, як всі ті, що окружають її, як ті, через яких натерпілася стільки у своїм молодім житті та що передчасно зломило її. Не розуміє ясно, чому, по якій причині, але від чуває се і щиро переконана.»

«І так тяжать на нім надії – якісь не сформовані, прегарні, горді надії, здається самих терплячих і упокорених – і він їх має сповнити...»

Письменниця передає у повісті аутентичний калорит Буковинської України не тільки через опис природи , але й через мову. Вона знаходить вірний баланс у використанні місцевого діалекту і української літературної мови. Лише 118 слів місцевого діалекту вживає Кобилянська у повісті, що робить читання твору легким і зрозумілим широкому колу читачів.

Ольга Кобилянська своїм новаторством не тільки збагатила і підняла на вищий щабель українську прозу, вона збагатила світову літературу своїми багатоплановими талановитими  творами.

 

Тереса Барановська

Листопад, 2013 рік

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

‘